У технологічного суспільства є два шляхи розвитку. Перший — чекати, поки катастрофічні невдачі не зроблять очевидними недоліки системи, її викривлення й самообмани. Другий — увести соціальний контроль і баланс, щоб виправити вади системи ще до того, як настане катастрофа.

М. Ганді

видатний індійський філософ і політик

На початку XXI сторіччя, коли людство пережи­ває надзвичайно складний період загрозливого розростання глобальної екологічної кризи й необхідно дбати про її нейтралізацію та ліквідацію, переходити до нової політики природокористування й нової філософії життя, найважливішими завданнями мають стати:

• безумовне здійснення конверсії свідомості й моралі (екологіч­ної конверсії) в планетарному масштабі;

• на базі цього — здійснення контролю за зростанням народона­селення (насамперед — у країнах, що розвиваються);

• збереження біорізноманітності, відновлення природних ресур­сів там, де це можливо, розширення заповідних територій до оптимального рівня;

• реалізація ресурсозберігаючих програм самоконтролю й само­обмеження як окремими особами, так і колективами людей, націями, державами й, зрештою, людською спільнотою;

• впровадження нових ресурсозберігаючих технологій і техноло­гій виробництва енергії, промислових і продовольчих товарів, які завдають найменшої школи довкіллю (тобтотаких, щовиробляють найменшу кількість відходів і забруднень);

• розроблення та ефективне впровадження нових технологій пе­реробки відходів (особливо синтетичних — поліетиленів, пластмас, поліхлорвінілів, поверхнево-активних речовин тощо) із доведенням ККД до 100 %. 1. Міжнародні природні ресурси

Природоохоронні проблеми не знають національних кордонів. Через кордо­ни держав повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруд­нюючих речовин, зокрема сірчистий ангідрид — джерело кислотних дотів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав, також є джерелами перекидання забруднень з однієї країни в іншу. Промислова або інша діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою виливає на стан приро­ди: захворювання лісів, забруднення морів тощо. Широке використання в промисловості та в побуті фреонів руйнує озоновий шар всієї планети. Виру­бування лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалювання органічного палива є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуглекислого газу, а в перспективі — зниження вмісту кисню, що може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні наслідки. При цьому страждають не лише винуватці цих змін, але й усе населення Землі.

Таким чином, екологічні проблеми є міжнародними і вимагають міжна­родного співробітництва.

Переважна більшість природних ресурсів, таких як вода, корисні копа­лини, ліс, тепло, опади тощо, розподіляється вкрай нерівномірно, і без взає­мовигідного обміну ними жодна країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально розвиватися

Прозоре чисте повітря, блакитні ріки, озера, джерела, величні ліси, квітучі гаї, захищені від водної та вітрової ерозії поля – все це незрівнянне багатство може зникнути, якщо людство не схаменеться. Багатогранно використовуючи природні ресурси для потреб суспільства, нам треба діяти так, щоб не завдати шкоди, а навпаки, всебічно поліпшувати та примножувати можливості природи. Ми повинні жити не лише сьогоденням, а й дбати про майбутнє.

Люби природу не як символ

Душі своєї,

Люби природу не для себе

Люби для неї.

(М.Рильський)

Люди часто забувають, або, швидше, не помічають того. наскільки щедра наша Земля: росли6ни дають нам змогу дихати чистим повітрям, поля годують нас хлібом та овочами, що водойми – рибою, на луках пасуться тварин, що дають молоко, м’ясо, вовну. Але чутко вже перші дзвіночки, які можуть перетворитися на могутні набатні дзвони: з Дніпра виловлюють риб мутантів, з’являються овочі ненормальних розмірів . Не кажучи вже про те, що кожного року десятки, якщо не сотні, видів рослин та тварин потрапляють до Червоної книги, тобто їм загрожує небезпека повного зникнення. А скільки їх уже щезло .

Хмари катастрофи згущаються над нами. Рік за роком екологічне становище нашої планети погіршується. І тепер уже кожен може переконатися в цьому.

Небезпечно теплі зими, танення криги в Антарктиді, сніги в Західній Європі – все це наслідки глобального потепління. До сьогоднішнього дня учені всієї Земної кулі не дали іще повну оцінку цього явища, проте всі вони одноголосно стверджують, що його наслідки будуть катастрофічними.

А витоки цієї проблеми слід шукати не тільки на громад них заводах, фабриках та ТЕС в США та Німеччині, але й у себе на регіональному рівні (табл. 1).

У нашій області н6а атмосферний стан повітря впливає робота 306 підприємств, якими викинуто у 1999 р. 139, 3 тис.тонн забруднюючих речовин, що на 41,3 тис. тонн або на 23% менше, ніж у 1998 р. В загальному. В загальному кількість викидів 79% припадає на газоподібні та рідні і 21% – на тверді, проти 75% та 26% відповідно 1998 р. На даний час ситуація залишилася практично незмінною (табл. 2).

В середньому забруднювачами повітря залишаються: Бурштинська ТЕС (БТЕС), викиди якої сягають дві третини від загальної кількості по області, ВАТ “Оріана” – 1,1%; КП “Івано-Франківськцемент” – 0,5% та АТ “Нафтохімік Прикарпаття”

Загальна ж кількість викидів в атмосферу по області в цілому залежить від викидів БТЕС, які становили протягом останніх років 75-80%

Учасники «Руської трійці» підтримували тісні стосунки з М.Максимо­вичем, О.Бодянським, І.Срезневським – відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гур­тка мала творчість представників нової української літератури – І.Котля­ревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря», в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура за­боронила видавати «Зорю». У 1836 р. члени гуртка підготували літератур­но-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов’янської федерації в освіті й спі­льній роботі політичній». З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Згодом помер Шашкевич; Вагилевич невдовзі пе­рейшов до польського табору; лише Головацький продовжив боротьбу за цілі «Руської трійці».

Я.Головацький у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині» (1846) сформулював соціально-економічні та політичні програм­ні вимоги національного руху. Тут було і визволення народу з-під соціаль­ного гніту, і скасування панщини, і піднесення культури, поширення знань рідною мовою, викладання та дослідження рідної мови у вищій школі з ме­тою підготовки кадрів інтелігенції, яка змогла би працювати в україномов­ному середовищі, піднесення літератури, заснування журналів та інші ви­моги. Були тут і елементи лібералізму, і покладання надій на уряд. Стаття стала справжньою програмою українського національно-визвольного руху в Галичині, що мало істотне значення в мобілізації громадської думки Схі­дної Галичини навколо важливих проблем напередодні революції 1848 р.

Отже, діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національ­ного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

1. Породний генофонд овець України

2. Технологія виробництва продукції овець

1. Породний генофонд овець України

Вівчарство — традиційна галузь сільського господарства України. Розвиток культури вівчарства бере початок від знаменитих регул і маніфестів Петра І щодо тонкорунних овець, які в усі часи втілювали вершину селекційних досягнень і галузевої досконалості розведення овець в цілому. Маніфест від 15 червня 1724 р. представляє Україну як благословенний край з кліматом, особливо сприятливим для розмноження овець і виробництва добротної вовни. Від перших “вікон в Європу” до теперішнього часу вівчарство України пройшло тривалий шлях виробничого розвитку і господарської досконалості. Це — шлях створення переробною промисловістю вовни, налагодження підготовки фахівців високого рівня кваліфікації, забезпечення глибоких наукових досліджень, освоєння виробничої практики діяльності у вівчарстві, розробка організаційної системи забезпечення галузі в цілому. Весь цей процес мав значну історичну динаміку як в межах країни, так і на рівні міжнародних галузевих зв’язків. Європейська культура німецького вівчарства визначила основоположні принципи початкових етапів виробничої практики вівчарства України.

Породний генофонд овець України формувався за рахунок успіхів племінної роботи світового вівчарства і власних селекційних досягнень. Історія вівчарства налічує — 10 тис. років, тонкорунного — 5 тис. років.

Асканійська тонкорунна порода створена у 1925-1934 рр. В Асканії-Нові на основі схрещування місцевих тонкорунних овець (акліматизованих і поліпшених німецьких електоралей, негретті та електораль х негретті) з американським рамбульє. Області районованого розведення: Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Кіровоградська та Луганська. На цю породу припадає близько 38% загальної кількості овець в Україні. Кращі племінні заводи “Червоний чабан” і “Асканія-Нова” Херсонської та “Атманайський” Запорізької обл. Настриги чистої вовни у заводських стадах становлять 3,1-3,5 кг. Жива маса баранів-плідників — 115-125 кг, вівцематок 55-65 кг; настриг немитої вовни відповідно 14-16 і 6-7 кг; вихід чистого волокна — 55-60 та 50-55%; настриг чистої вовни — 8-10 і 3-3,5 кг; довжина вовни 10-11 та 9-10 см. Барани — рогаті, вівцематки — комолі. Жива маса ягнят при відлученні в 4-місячному віці становить 27-28 кг, молодняк у річному віці досягає 70-75% маси дорослих тварин.

Порода овець прекос (у перекладі з франц. прекос означає скоростиглий) створена наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. методом селекційного використання овець, одержаних від схрещування мериносів типу рамбульє та англійських напівтонкорунних м’ясних лейстерських у Франції (мерино-прекос) і мериносів, бордер-лейстерських та мерино-прекосів у Німеччині. Остаточно породу назвали мерино-фляйш, або прекос

Передслов’янський період пов’язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами – державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва “слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян слід виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди

Вступ

1.Загальна частина:

1.1.Характеристика підприємства

2.Розрахунково-технологічна частина:

2.1.Розробка конструкції виробу

2.2. Розробка технологічного процесу

2.3.Розрахунок норм витрат сировини і матеріалів

2.4.Розрахунок площі цеху

3.Будівельна і сантехнічна частина:

3.1. Розрахунок площі побутових приміщень

3.2. Розрахунок площі допоміжних приміщень

3.3.Вибір типу і розмірів будівлі

4.Енергетична частина:

4.1.Розрахунок потреби електроенергії на освітлення

4.2. Розрахунок електроенергії на силові потреби

4.3. Розрахунок потреби в тепловій енергії

5.Охорона праці:

5.1.Аналіз виробничого травматизму

5.2.Вибір і розрахунок системи вентиляції

5.3.Розрахунок штучного освітлення

5.4. Розрахунок захисного заземлення

5.5.Захист від пораження блискавкою

6.Організаційно-економічна частина:

6.1.Калькуляція собівартості виробу

6.2.Техніко-економічні показники

6.3.Висновки про доцільність проекту

7.Графічна частина проекту:

7.1.Складальне креслення виробу

7.2.Креслення складальних одиниць та деталей

7.3.План цеху Рекомендована література:

1.Методичні вказівки з виконання дипломного проекту.

2.ВИКТИМ „Справочник мебельщика” 4.1.2. „Лесная промишленость”,

1986.

3.В.П.Бухтияров „Технологія производства мебели” М, „Лесная промишленность”, 1986.

4.В.І.Коротков „Деревообробні верстати”.Київ, „Будівельник”, 1994.

5.П.Д.Бобіков „Мебель своїми руками”. М., 2001.

6.І.М.Заяць „Технологія столярно-меблевого виробництва”. Л., 1999.

7.І.Г.Войтович „Основи технології виробів з деревини”. Л., 2004.

8.Каталог фурнітури.

9.Каталоги сучасного деревообробного обладнання.

Керівник проекту П’ятничук Г.М

Дипломник: Слободян А.В.

Завдання отримав: „ 20 ” квітня 2007 р

Строк виконання проекту: _ червня 2007р Зміст

Вступ .2

1.Загальна частина……………………………………………………………….4

2.Розрахунково-технологічна частина………………………………………….5

2.1.Розробка конструкції виробу……………………………………………… .5

2.2. Розробка технологічного процесу………………………………………… 7

2.3.Розрахунок норм витрат сировини і матеріалів……………… .………….15

2.4.Розрахунок площі цеху…………………………………………… .……….23

3.Будівельна і сантехнічна частина……………………………………… 25

4.Енергетична частина…………………………………………………… .……27

5.Охорона праці…………………………………………………………… .… .29

6.Організаційно-економічна частина……………………………………… ….39

Список використаної літератури…………………………………………… …49 Вступ

Історія нашого народу має вікові традиції застосування деревини, як в архітектурі, так і в оформленні інтер’єрів, виготовленні меблів та інших побутових виробів.

Науково-технічний прогрес у промисловості і особливо в галузі виробництва високоміцних сплавів зумовив витіснення деревини як конструкційного матеріалу

Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відста­лість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у то­му числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж­ності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне госпо­дарство) – за числом «ревізьких душ», які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З ме­тою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом’якшив умови селянської ре­форми на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовно­го запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% се­лянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне ко­ристування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці об­рочний податок, Реформа 1861 р. зумовила процес витіснення дворянського землево­лодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, замож­них селян і представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткі­шою стада спеціалізація окремих районів України. Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст

Вид декору в запланованій спідниці включає в себе передній і задній пояс, парні шльофки, кокетку, велики кишені, хлястики, зустрічну складку, а також спідниця оздоблена декоративною строчкою білого кольору.

Композиційний центр, тобто те що знаходиться по центрі виробу і деталі, які розташовані симетрично відносно центру спідниці можна охарактеризувати так: спідниця симетрична, права частина відповідає лівій і на них знаходяться такі деталі: кокетка – 2 деталі, передній пояс – 2 деталі, підпояс до переднього пояса – 2 деталі, задній пояс – 1 деталь із згином, підпояс до заднього пояса – 1 деталь із згином, кишені – 2 деталі, хлястики – 2 деталі із згином, шльофки – 6 деталей.

1.3. Вибір і характеристика матеріалів

Традиційний асортимент тканин і матеріалів змінюється та поповнюється за рахунок оптимального добору необхідних видів сировини (натуральної, штучної та синтетичної), зміни їх будови, широкого використання нових видів оздоблення та спеціальних обробок. Розширюється спектр функціонального оздоблення, підвищується комфортність і захисні властивості тканин, що повністю ліквідує проблеми догляду за ними. Водночас велика увага приділяється декоративним ефектам: багатству фактури тканини та матеріалу, виразності рельєфу та блиску, складній орнаментації тощо.

Текстильні волокна використовують у виробництві тканин, штучного хутра, трикотажу, вати та інших виробів.

Загальноприйнятими ознаками класифікації волокон є їх походження та хімічний склад, згідно з цим текстильні волокна поділяють на натуральні та хімічні.

Для пошиття запланованої моделі спідниці спортивного стилю я обрала тканину «Маріотта», хімічного (синтетичного) походження, бузкового кольору. Спідниця призначена для повсякденного носіння дівчатами та жінками віком 20 – 30 років. Даний виріб демісезонний.

Хімічні волокна [3]поділяють на органічні та неорганічні. До органічних належать штучні волокна (віскозні, мідно – амоніачні та ацетатцелюлозні), виготовлені здебільшого з природних високополімерних сполук целюлози, і синтетичні волокна (поліамідні, поліефірні, поліакрилнітрильні та інші), отримані з мономерів шляхом синтезу.

Основною сировиною для отримання хімічних волокон є деревина, відходи бавовника, скло, метали, нафта, газ, кам’яне вугілля. Промислове виробництво хімічних волокон передбачає п’ять етапів: отримання і попередня обробка сировини, приготування прядильного розчину або сплаву, формування ниток, обробка та текстильна переробка.

Синтетичні волокна виготовляють із полімерних матеріалів, одержаних шляхом синтезу простих речовин (етилен, бензол, фенол, пропілен тощо). Процес виробництва синтетичних волокон складається з отримання початкового матеріалу, формування та операцій обробки. Синтетичні волокна можуть формуватись з розчину, сплаву, м’якого полімеру

Власне на теренах українського Донбасу, тобто Донеччини, Луганщини та західного Донбасу (з центром у Павлограді) перші газети були започатковані наприкінці XIX століття. В історії луганської преси важливу роль відіграв Слов’яносербськ, який певний час був адміністративним центром краю. Саме тут вийшов перший і певний час єдиний україномовний часопис Луганщини “Слав’яносербський хлібороб” – з листопада 1917 р. по 1918 рік його видавали Слов”яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. Лише з 12 номера газета почала виходити рідною мовою, а до того часу виходив російськомовний “Славяносербскийхлебороб”, газета, яка перед тим, з 1 липня цього ж року, мала назву “Голос крестьянина”. Ці номери щоденної селянської громадсько-політичної, соціалістичної та кооперативної газети зберігаються в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Товариство “Просвіта” видало у Павлограді один номер україномовного часопису “Степ” – від 1 квітня 1917 року, редактором його був К. М. Зінковський. Події цій надається велике значення саме через малочисельність української преси Донбасу: просвітянський “Степ” згадує навіть А.Животко в своїй “Історії української журналістики” мюнхенського видання.

Історію російськомовних періодичних видань Донбасу, які висвітлювали життя краю, слід розпочати від 15 грудня 1899 року, коли в крупному портовому місті Маріуполі почала видаватися громадська та торгово-промислова газета “Мариупольский справочный листок”, що виходила тричі на тиждень до 1900 року. Всього було випущено 53 номери цієї газети, редактором та видавцем якої був П. Н. Фалькевич. Перші п’ять її номерів можна знайти в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі

Куди б ми не пішли на лоно природи: чи то в ліс, чи на галявину, поле, скрізь нас привітно зустрічають усмішки рідної землі чарівні квіти. Їх кольори ввібрали всі барви веселки, утворюючи суцільний кольоровий килим. Функції рослин в житті людства незаперечні. Зокрема важливу роль відіграють трав’янисті рослини, що використовуються в різних галузях господарства: кулінарії, фармакології, косметології та ін.

Об’єктом дослідження в даній роботі є гора Рахово. Предметом дослідження― флора цієї гори.

Актуальність роботи полягає в тому. Що ми є свідками масового знищення рідкісних рослин. Кожної весни міста буквально засипані букетами, які продаються на всіх вулицях.

Зникають цінні екземпляри раритетних рослин з Храму природи. А вони є неоціненним скарбом, дарунком Творця людині.

Технічний прогрес призвів до кращого вивчення видового складу основних харчових, лікарських. Технічних, медоносних рослин у навколишній природі, вивчення особливостей їх зростання, поширення та орієнтованих запасів.

Мета: дослідження флори г. Рахово та її детальне вивчення.

Завдання: 1. Визначення флористичного складу даної території дослідження;

2. Визначення пануючої родини та пануючого виду;

3. Ознайомитись з науковою літературою по даній темі;

4. Визначення лікарських рослин г. Рахово;

5. Визначення та внесення під охорону зникаючих видів рослин та червонокнижних видів. Огляд літератури.

Перші відомості про флору Прикарпаття знаходимо в працях Гаккета (1790 – 1796), Вессера (1809) і Вітнона (1826-а, 1824-б). Проте вони дуже скупі і нерідко включають сумніви, оскільки територія охоплювала їхніми дослідженнями, виходила далеко за межі Прикарпаття започаткував Заводські 1825, який досліджував флоронаселення тодішніх Стрийського і Станіславського повітів. Дещо пізніше він опублікував список рослин Галичини і Буковини, в якому наведено 1941 види.

У другій половині 19ст. дослідження в Стрийському повіті проводили Huckel (1865) і Zipzer (1867). Приблизно в цей же час Huckel (1865, 1866) досліджував флоронаселення Самбірського і Дрогобицького повітів. Праця Huckela 1866р. завершена списком судинних рослин Дрогобицького повіту, до якого внесено 835 види.

Вивчення північної частини Прикарпаття 19ст. завершує Wotoszczok 1893 хорологією флори Стрийських і Самбірських Карпат, в якій вміщені відомості про розповсюдження 509 видів судинни рослин.

Дослідження флори в Станіславському повіті після Заводського проводили Сахно, Turczynski, Borowiczka.

В цей час інтенсивні дослідження в Коломийському повіті вели Slendzinski, Wajgl. Видали узагальнену працю про флоронаселення Станіславського і Коломийського повітів.

До робіт, які містять певну інформацію про флоронаселення Прикарпаття, слід відносити також публікації Ремана

I. Вступ ст.4

ІІ. Вивчення Венери ст.5

III. Атмосфера планети ст.10

IV. Форма і розміри. Рельєф поверхні ст.11

V. Додатки ст.13

VI. Висновок ст. 20

VII. Використана література ст. 21

Вступ

Венера – друга від Сонця велика планета Сонячної системи. Одна з планет земної групи, по своїй природі подібна до Землі, але менша за розміром. Як і Земля, вона оточена досить щільною атмосферою. Венера наближається до Землі ближче за будь-яку іншу планету і являє собою найяскравіший небесний об’єкт (після Сонця і Місяця). Світло Венери настільки яскраве, що якщо на небі немає ні Сонця, ні Місяця , воно змушує предмети відкидати тіні. Однак при погляді в телескоп, Венера розчаровує, і не дивно, що до останніх років її вважали “планетою таємниць”. Древні греки дали цій планеті ім’я своєї кращої богині Афродіти, римляни ж потім переінакшили по своєму, і назвали планету Венерою, що, загалом , те саме . Однак сталося це не відразу. Деякий час вважалося, що в небі знаходиться відразу дві планети. Вірніше, тоді вважалося, що зірки, одну – сліпучо яскраву, можна було спростерігати вранці, іншу, таку ж – увечері. Їх навіть називали по-різному, поки астрономи після довгих спостережень і ще більш довгих міркувань не прийшли до висновку , що зірка все-таки одна.

Розташована ближче до Сонця, ніж наша планета, Венера одержує від нього в два рази більше світла і тепла, ніж Земля. Проте з тіньової сторони на планеті панує мороз більш 20 градусів нижче нуля, тому що сюди не потрапляють сонячні промені впродовж довгого часу.

Поверхня Венери постійно закрита щільними шарами хмар, через які майже не помітно поверхневих деталей, хоча фотографії в ультрафіолеті показують смугасту структуру, у тому числі характерну Y- подібну деталь.

Вивчення Венери

У 1930 році про Венеру з’явилася деяка інформація. Було встановлено, що її атмосфера взагалі складається з вуглекислого газу, що здатний діяти як покрив, затримуючи сонячне тепло. Були популярні два зображення планети. Одне змальовувало поверхню Венери майже цілком вкритою водою, у якій можливо були розвинені примітивні форми життя, – як це було на Землі мільярди років тому. Інше показувало Венеру як розпечену, суху і курну пустелю.

Перші прямі виміри складу й інших характеристик атмосфери Венери були зроблені радянським космічним апаратом “Венера-4″(1967р), а перші виміри температури і тиску на поверхні планети – “Венерою -7″(1970р). Потім протягом кількох років у нашій країні була здійснена серія запусків космічних апаратів (”Венера-8-14″, “Вега-1,2″), за допомогою яких було продовжене вивчення характеристик атмосфери, у сімох місцях посадки було виміряно хімічний склад матеріалу поверхні, у чотирьох – отримано телевізійні панорами в місцях посадки

Найдавнішим змаганням атлетів, безсумнівно, є біг. Разюче, що сьогодні ми знаємо ім`я першого олімпійського чемпіона древньої Греції і дату, коли відбулася ця подія. Це трапилося в 776 р. до н.е. в Олімпії. Переможець був один, тому що атлети змагалися на тих іграх тільки в бігу на один стадій (приблизно 192 м) — звідси слово «стадіон». Переможця кликали Коріб, здається, він був кухарем з міста-поліса Эліди. В Ермітажі, у Санкт-Петербурзі, можна побачити грецькі і римські пам`ятні медальйони, монети із зображеннями бігунів.

Змагалися древні і у метанні диска. Були диски з дерева, каменю, заліза, бронзи, нерідко прикрашалися різьбленням, зображеннями птахів, тварин або сценами спортивних змагань. Вага диска була від 1,25 до 6,63 кг. (Сьогодні диск важить 2 кг для чоловіків і 1 кг для жінок.) Серед болільників іноді дуже цінувалися метателі спису. Їх охоче зображували і скульптори.

Сучасна легка атлетика раніше, ніж в інших країнах, почала культивуватися в Англії. Ще у 1837 тут відбулися перші змагання з бігу на дистанцію близько 2 км. Учасниками цього змагання були учні коледжу міста Регбі. Незабаром і в коледжах Ітона, Оксфорда, Кембриджу, Лондона також організуються спортивні змагання. Трохи пізніше в програму змагань включається біг на короткі дистанції, біг з перешкодами і метання ваги, з 1851 включені в програму стрибки в довжину і висоту з розбігу, а з 1864 — метання молота і штовхання ядра. Новий етап почався з проведення щорічних змагань між університетами Оксфорда і Кембриджу. У 1865 був заснований Лондонський атлетичний клуб, що проводив перші чемпіонати країни з легкої атлетики.

У 1880 в Англії була заснована аматорська легкоатлетична асоціація, що одержала права вищого органа з легкої атлетики в межуах Британської імперії, а також у її колоніях. У США перший атлетичний клуб з`явився в 1868 у Нью-Йорку. Але, мабуть, центрами розвитку легкої атлетики в Америці в ті роки стали університети. У 1880-90-і рр. легка атлетика як самостійний вид спорту починає культивуватися майже у всіх країнах Європи.

Відродження в 1896 Олімпійських ігор сучасності дуже вплинуло на розвиток легкої атлетики. У програму Ігор I Олімпіади в Афінах (1896) були включені 12 видів легкоатлетичних змагань. Майже всі медалі на цих Іграх завоювали американські легкоатлети. Правда, з появою в 1952 на олімпійських іграх збірної СРСР, в американців з`явилися серйозні конкуренти в легкій атлетиці. На Олімпійських іграх в Атланті (1996) 2000 атлетів розігрували 44 комплекти нагород (більше ніж у будь-якому іншому виді спорту)

Взаємодія різних культур, християнського та народного світорозуміння стала основою плюралізму світогляду вітчизняної філо софії, її поліфонічного звучання, розмаїття підходів до реалізації проблем. У філософії Київської Русі відповідно з українською духовною традицією склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не стали характерними для філософствування в Україні. Суб’єкт пізнання мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і пізнає світ через пізнання власного сенсу життя. Звідси -екзистенціально-антропологічний характер українського філософствування. Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті. Філософія мала практичне, моральне спрямування.

У філософії Київської Русі широко застосовується сократгвсь-кий (морально-практичний) метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний метод не знайшов поширення

1.Суть стимулювання праці.

2.Класифікація стимулювання.

3.Стимулювання і соціальний контроль.

1.Стимулювання праці – це метод впливу на трудову поведінку робітника через мотивацію.

Стимулювання праці – це цілеспрямований чи нецілеспрямований вплив на людини або групу людей з цілю підтримання певних характеристик її трудової поведінки, перш за все трудової активності.

Стимулювання праці базується головним чином на матеріальних засобах винагороди, заохочення і санкції, в якості яких виступає зарплата.

Теорію стимулювання праці можна звести до вирішення двох взаємопов’язаних завдань:

1)Знаходження меж, в яких зарплата виходячи з її економічних законів, взагалі може бути засобом стимулювання , підкорятись цілям стимулювання.

2)Визначення тих конкретних принципів методів організації оплати праці, які були б найбільш ефективними у стимулюванні трудової діяльності.

Трудова діяльність, як і всяка активність характеризується цілим рядом ціннісних аспектів, які і виступають конкретними цілями стимулювання праці, утворюючи його структуру.

З точки зору даної структури розрізняють не диференціальну а диференційований аспект стимулювання.

Зміст. значимість оплати як стимулу знижується, замінюючись значимістю творчого мотиву.

Жорстке та ліберальне стимулювання.

Жорстке – базується на примушуючи людину до затрат зусиль. Механізмом процесу є орієнтація на деякі ціннісний мінімум тобто страхне отримання, не досягнення ціннісного мінімуму (заробітної плати).

Ліберальне – базується на протиснені людини до затрат зусиль, механізмом притягнення є орієнтація людини на деякий ціннісний максимум, тобто можливість утримання максимальних цінностей.

Для розмежування жорстокого та ліберального стимулювання в багатогранних фактах діяльності людини служать такі критерії:

1.Оплата за формальні та трудові зусилля, оплата за кінцевий результат, оплата за реалізацію результату, жорсткість зростає.

2.Індивідуальна чи сукупна форма оплати праці.

Індивідуальна – це жорстка.

Сукупна – це ліберальна.

3.Оплата праці з наявністю чи відсутністю компонентів соціального захисту.

Наявність соціального захисту – це ліберальна.

4.Самостійна чи наймана праця.

Самостійна – це ліберальна.

Актуальні та перспективні стимули

Актуальне – пов’язане із значенням оплати праці як джерела повсякденного існування.

Перспективне – направлення на задоволення більш глибших інстинктів власності.

Прогресивний стимул проявляється у тому, що:

-підвищення оплати лише на обмежений час викликає ефект трудового ентузіазму, потім відображається адаптація до досягнутого, знову виникає очікування, збільшення винагороди, стимулююче значення минулого підвищення винагороди втрачаються

Розділ І. Об’єкти та методика дослідження

Розділ ІІ. Історія дослідження

Розділ ІІІ. Фізико-географічна характеристика району дослідження

3.1. Рельєф

3.2. Кліматичні умови

3.3. Рослинний світ

3.4. Тваринний світ

Розділ ІV. Популяції представників родини Fringilla Передкарпаття

4.1. Видовий склад Fringilla Передкарпаття

4.2. Гніздова біологія представників родини В’юркові

Родина в’юркові (Fringillidae). Одна із найбільш великих родин класу птахів, які налічують кілька сот видів, розповсюджених майже по всій земній кулі, крім Австралійської зоогеографічної області. Більшість представників родини в’юркові – це малі птахи з товстим дзьобом. Самці, як правило, яскравіші самок і дуже добре співають. В’юркові будують чашеподібні гнізда, які розміщують на деревах, кущах. Кладка складається із 4-7 яєць постійно голубого плямистого відтінку. Пташата мають ембріональне опушення. Ротова порожнина у них яскравого кольору. Більшість представників в’юркових вигодовують пташенят рослинною їжею, а також дрібними безхребетними. Багато видів виводять пташенят два рази в літо. В гніздовий період живуть парами, восени – постійно стадами. В’юрки добре адаптуються в неволі і багато із них тримають і розводять в неволі. В основному, це корисні птахи, які знищують шкідливих комах. Окремі види іноді приносять невелику шкоду, знищуючи цінне насіння, суцвіття та квітки деревних порід.

Зустрічається 32 види в’юркових. Деякі проживають тільки в зоні степів і пустель (пустельний снігур, пустельний в’юрок), частина видів населяють альпійський пояс гір (червоний в’юрок, гімалайський, сибірський), частина проживає в міських парках і садах (канареєчний в’юрок, коноплянка). Більшість із них лісові птахи.

4.1 Видовий склад Fringilla Передкарпаття.

готовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату;

організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національ­них традицій культури.

Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місце­ве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного від­родження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні прого­лошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створе­но комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікова­ної верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська куль­тура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відрод­ження, українізація проходила успішно.

Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активни­ми прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культу­ри й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих іцаблях партій­ної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була україні­зована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшив­ся з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Висновок

Вступ

1). Філософське вчення про буття матерії. 2). Матерія та її атрибути: а). простір та час –форми буття матерії. б). основні властивості простіру та часу. Висновок Список використанної літератури

Вступ Роздивляючись в данному випадку проблеми,пов`язані з розумінням буття матерії виключно важливе для філософії. Питання про матерію і її властивості, види і форми буття є корінним питанням філософії і природознавства впродовж всієї історії їх розвитку. Це пояснюється тим, що поняття матерії не тільки якнайповніші виражають загальний рівень знання людей про явища об’єктивного світу в кожну дану епоху розвитку людського суспільства, але і обумовлює рішення всіх інших проблем філософії і природознавства. Поняття матерії відноситься до основних філософських категорій і є центральним в матеріалістичній філософії. Воно виражає суть матеріального світогляду, його об’єктивність. Матеріалістична філософія завжди спиралася на досягнення науки, а її власний рівень розвитку обумовлювався рівнем розвитку науки в цілому. Саме поняття матерії не залишалося незмінним на різних етапах розвитку матеріалізму, воно завжди розвивалося і удосконалювалося з кожним етапом все глибше і точніше відображаючи об’єктивну дійсність. Історія філософії свідчить про те, що розуміння матерії в різних філософських навчаннях знаходиться в строгій відповідності з тією, як узгоджується в цих навчаннях уявлення про єдність світу з різноманіттям його проявів, як розуміється представниками тієї або іншої форми філософії взаємозв’язок або співвідношення загального і окремого. Взагалі, якщо предметом вивчення є та або інша категорія, то потрібно прослідкувати історію її розвитку. Потрібно показати, як ця категорія виникла, як вона розвивалася, як вона наповнювалася сучасним змістом. Вивчення категорій в їх історичному зв’язку, в їх становленні і розвитку дає можливість краще зрозуміти їх сучасний зміст і допомагає найбільш правильному їх використанню в практиці мислення. Вивчення історії поняття “матерія” виключно важливо ще і тому, що воно виступає як би певною моделлю, що дозволяє показати деякі проблеми історіографії понять. Філософське вчення про буття матерії. Матерія — ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати філософську характеристику матерії і науковоприродничі уявлення про її будову. Матерія –це одно з фундаментальніших поняттів філософії.Однак у різних філософських системах його зміст розумають по різному

Здавна людям досить часто доводилось мати справу з різними вимірюваннями: при будівництві споруд, при визначенні напрямку руху по морю з використанням астрономії, у торгівлі, при визначенні пропорцій людського тіла. У стародавні часи частини людського тіла використовувались як міра довжини: ширина великого пальця — дюйм, ширина долоні — пальма, довжина стопи — фут, відстань від ліктя до кінця середнього пальця — лікоть та ін.

В Англії ще в XVII ст. була прийнята одиниця міри довжини — фут (нога, стопа), яка дорівнювала 30,5 см. Болільники футболу знають, що розміри футбольних воріт становлять 7,22 х 2,44 м або ж 24 х 8 фу тів, оскільки Англія є батьківщиною футболу.

Різні народи нашої планети перебували на неоднакових стадіях розвитку, то й міри були різноманітні. Досить пригадати, що у XVII ст. в Європі було понад 100 різних футів, понад 120 фунтів, 46 миль та інших одиниць виміру.

У Київській Русі найпоширенішими мірами довжини були: верста, сажень, лікоть, аршин, ступня, долоня, вершок, палець (табл. 1); мірами ваги — пуд, гривня, гривенка, золотник, почка, пиріг тощо.

Таблиия 1. Давньоруські міри довжини

1. Концепція національних парків, історія становлення та розвитку.

2. Характеристика Шацького, Синевірського, Вижницького та “Подільські Товтри” ПНП.

3. Перспектива розвитку ПНП в Україні.

При розгляді даної теми особлива увага приділяється питанням історії зародження цієї прогресивної універсальної природоохоронної форми, типології в залежності від набору різноманітних функцій, розгляду концепції формування мережі НТП в Україні.

Національні парки появились як одні з перших форм охорони природи ще у другій половині ХІХ століття (Йосемітський ПНП – 1864 рік, Йєлоустонський Н. П. – 1872) і своїм бурним розвитком доказали, що вони є провідними формами природозаповідання. В даний час на планеті функціонує понад 2000 національних парків різних типів. Це поліфункціональні типи заповідних територій.

За ступенем рекреаційного навантаження національні парки поділяють на 4 типи:

1. Національні парки відкритого типу доступні для відвідування всією або майже всією своєю територією. Їх нараховується небагато.

2. Національні парки курортного типу, як правило, розташовані в районі кліматичних і бальнеологічних курортів. В них охороняються ландшафти і їх кліматоутворюючі компоненти. Доступ відвідувачів на територію відкритий або частково обмежений.

3. Національні парки напівзакритого типу переважають в більшості країн. Більша частина території закрита для відвідування і знаходиться під охороною. Відкрита частина спеціально орієнтована на туристів.

4. Національні парки закритого типу своїм основним завданням вбачають охорону природи в інтересах науки. В них дозволяються окремі екскурсії на спеціально відведеній для таких цілей території за певними маршрутами.

З 1980 року проекти створення національних парків реалізуються в Україні. Об’єктивними передумовами розвитку мережі ПНП є потенційний ріст рекреантів, а також необхідність впорядкування рекреаційних потоків.

Першим в Україні був створений Карпатський ПНП. в масиві Чорногора в 1980 році. В 1983 році створений Шацький ПНП. на вододілі р. Західний Буг і р. Прип’яті в районі Шацьких озер. Синевірський Н. П. створений в західній частині Вододільних Горган в верхів’ях р. Ріки та Тереблі, де на висоті 989 метрів розташоване озеро Синевір. В період 1994-2000 рр. створені наступні природні національні парки: Ужанський в Закарпатті, Святі Гори – в долині р. Сіверського Дінця, Вижницький ПНП в Чернівецькій області, Азово-Сиваський ПНП в Херсонській області, ПНП “Подільські Товтри” в Хмельницькій області.

Одним із перших в Україні був створений Шацький Природний Національний парк.

Шацький ПНП розташований в Любомльському районі Волинської області і займає площу 32,5 тис. га. Основна частина парку розміщена на вододілі рік Західний Буг і Прип’ять і знаходиться в оточенні лісових масивів. По території парку проходить дорога Львів-Брест, що свідчить про легку доступність парку для автотуристів.

Природні умови парку своєрідні

Факти свідчать про те, що конфлікти грають в житті людей, народів і країн набагато більшу роль, ніж хотілося б самим людям: всі хочуть миру, але кожний прагне до нього по-своєму і внаслідок цього “по-своєму” виникає війна.

Ця ситуація була помічена ще древніми істориками і мислителями. Кожний великий конфлікт не залишався безслідним. Війни описувалися і аналізувалися в історичній літературі і багато які історики виділяли як причини військових зіткнень невідповідність інтересів ворогуючих сторін, прагнення одних захопити територію і підкорити населення і прагнення інших захиститися, відстояти своє право на життя і незалежність.

Але не тільки історики описували і вивчали причини конфліктів і озброєних зіткнень. У ХIХ і ХХ ст. проблема конфліктів стала предметом вивчення соціологів. По суті справи в рамках соціології склався спеціальний напрям, який нині значиться як “соціологія конфлікту”. Вивчення конфліктів означає насамперед ознайомлення з вельми багатою і різноманітною літературою по цій проблематиці, засвоєння теоретичних і практичних знань, накопичених в рамках даного напрямку соціологічної думки.

Конфліктні процеси мало хто схвалює, але майже всі в них беруть участь. Якщо в конкурентних процесах суперники просто намагаються випередити один одного, бути кращим, то при конфлікті робляться спроби нав’язати противнику свою волю, змінити його поведінку або навіть взагалі усунути його. У зв’язку з цим під конфліктом розуміють спробу досягнення винагороди шляхом підкорення, нав’язування своєї волі, видалення або навіть знищення противника, прагнучого досягнути тієї ж винагороди. Окремі вбивства або ціла битва, загрози, звернення до закону для впливу на противника, створення коаліцій для об’єднання зусиль в боротьбі – це усього лише деякі вияви соціальних конфліктів.

У багатьох випадках крайніх виявів соціальних конфліктів їх результатом стає повне знищення противника (наприклад, Рим знищив Карфаген або американські переселенці практично перебили деякі племена північноамериканських індіанців, що ворогують з ними). У конфліктах з менш насильною формою основна мета ворогуючих сторін складається у відстороненні противників від ефективної конкуренції шляхом обмеження їх ресурсів, свободи маневру, в зниженні їх статусу або престижу. Наприклад, конфлікт керівника з виконавцями у разі перемоги останніх може привести до пониження керівника в посаді, обмеженню його прав по відношенню до підлеглих, падінню престижу і, нарешті, до його виходу з колективу.

Конфлікти між індивідами частіше за все засновані на емоціях і особистій неприязні, в той час як між груповий конфлікт звичайно носить безликий характер, хоч можливі і спалахи особистої неприязні.

Конфліктний процес, що виник важко зупинити. Це пояснюється тим, що конфлікт має кумулятивну природу, тобто кожна агресивна дія приводить до дії у відповідь або відплати, причому більш сильному, ніж первинне.

Конфлікт загострюється і охоплює все більше людей

Необхідно відрізняти поняття соціальної сфери і соціальної інфраструктури. Під соціальною інфраструктурою розуміється сукупність галузей, видів діяльності та організацій, що покликані задовольняти потреби людини на рівні, що визначається принципами і можливостями держави і суспільства. Соціальна сфера – це сфера відтворення особистості, сім’ї, трудових спільнот і інших соціальних груп на основі забезпечення сприятливих умов праці, освіти, охорони здоров”я, зростання мате­ріального добробуту.

Регулятивна роль держави у соціальній сфері полягає в тому, що вона впливає на стан і розвиток соціальних зв’язків між людьми, умови їх життєдіяльності і задоволення соціальних потреб.

Але при цьому виникає питання: що є основою визначення рівня задоволення цих потреб? Складність цього питання обумовлена тим, що суспільство стратифіковане, а значить, стратифіковані і потреби людей. Тим не менш, існують чітко визначені нормативи, завдяки яким стає можливим вимір так званої якості життя. Зазначемо, що, починаючи з середини 70-х рр. ХХ століття, це поняття набуло практичного статусу і широко використовуетсься в документах національних і міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, статистичні установи держав) [1, с.570-571].

В сучасній науковій літературі під якістю життя розуміється рівень відповідності життєвого процесу людини у всіх його проявах рівню її претензій, в тому числі обумовлених якісними характеристиками суспільства.

При визначенні якості життя виходять, по-перше, із врахування можливої невід­повідності умов життя особистості і суспільних вимог до них; по-друге, критерієм і мірою потреб постає стан людини у всьому різноманітті природних, економічних, соціальних і соціально-психологічних параметрів; по-третє, важливою особливістю поняття та феномену якості життя є оцінка умов життя самою особистістю.

В сучасних умовах України нагальною, з точки зору якості життя , є необхідність забезпечення оптимальної соціальної диференціації на основі радикального збільшення питомої ваги середнього класу. Це може попередити невиправдані і небезпечні для стабільності суспільства розриви в рівні життя різних груп населення. Але для цього необхідна певна система впливових форм організації соціального життя, які здатні на практиці нейтралізувати негативні процеси соціального розшарування

Зміст:

Ст. програма дослідження 3анкета 4інтерпретація 8висновки 9список літератури 10

Програма дослідження

Ціль:

Дізнатися чи вміють студенти відпочивати.

Актуальність теми

Вміти відпочивати, що в цьому такого? Був би час і можливість. Проте, навіть при наявності можливості, не кожний вміє відпочивати. Тому Задача дослідження полягає в тому щоб дізнатися яка кількість студентів дійсно вміє відпочивати.

Об’єкт дослідження:

студенти другого курсу (18,19 років).

Гіпотеза.

Не всі люди вміють відпочивати.

Відпочинок (у фізичному смислі) – це стан спокою чи діяльності, відновлюючи працездатність.

Анкета

1.Ваша стать:

а)чоловік;

б)жінка.

2.Ваше місце проживання:

а)в гуртожитку;

б)дома з батьками;

в)самі, окремо від рідних.

3.Звичайно ви:

а)навчаєтесь;

б)займаєтесь справами, але намагаєтесь не напружуватись;

в)відпочиваєте.

4.Прийшовши додому, після важкого дня, Ви:

а)не дивлячись на бажання відпочити, займаєтесь справами (навчанням);

б)трішки відпочиваєте, а потім беретесь за справи;

в)бажання відпочити перемагає.

5.У вихідні дні Ви, як правило:

а)відпочиваєте, навіть не згадуючи про навчання (інші справи);

б)намагаєтесь по скоріше справитесь з справами (навчанням), щоб залишилось часу для відпочинку;

в)працюєте: генеральне прибирання, навчання та ін.

6.Як Ви плануєте канікули?

А)заздалегідь вирішуєте: як і де будете відпочивати, відкладаючи на це гроші;

б)підзаробити, а потім відпочити;

в)Вам за канікули потрібно стільки встигнути, що сумніваєтесь, чи залишиться час на відпочинок.

7.Коли Ви починаєте відпочивати:

а)при любому зручному випадку;

б)відчуваєте, що втомилися, робите невелику перерву;

в)лише тоді, коли повністю вибились із сил.

8.Коли Ви відпочиваєте:

а)при любому зручному випадку;

б)відчуваєте, що втомилися, робите невелику перерву;

в)лише тоді, коли повністю вибились із сил.

9.У вільний час Ви зазвичай:

а)шукаєте, чим зайнятися, що потрібно зробити;

б)залежить від ситуації;

в)відпочиваєте.

10.Оточуючі кажуть, що:

а)Ви не пропустите моменту, щоб відпочити;

б)вмієте вчасно зупинитися і розслабитись;

в)Ви занадто багато працюєте і не бережете себе.

11.Чи вмієте Ви отримувати задоволення від відпочинку:

а)так;

б)інколи;

в)ні.

12.З якою фразою Ви б погодились:

а)відпочинок це розкіш;

б)відпочинок це необхідність;

в)відпочинок це приємно.

обробка даних

Опитавши 20 студентів 2-го курсу , я підрахувала всі відповіді і представила їх у відсотках, а потім розділила по статі (чоловіча, жіноча), тих хто працюють і тих, що живуть не з батьками

1. Антропогенний вплив на навколишнє середовище

2. Аварії з викидом радіоактивних

речовин у навколишнє середовище

3. Аварії з витоком сильнодіючих отруйних речовин1. Антропогенний вплив на навколишнє середовище

Найбільший – «внесок» в забруднення навколишнього середовища вносять теплові електростанції, металургійні й хімічні заводи. На час­тку теплових електростанцій припадає 35% сумарного забруднення води і 46% повітря. Вони викидають сполуки сірки, вуглецю та азоту, споживають велику кількість води: для утримання однієї кВт-години електроенергії теплові електростанції витрачають близько 3 л води (атомні — ще більше: 6-8 л). Стічні води теплових електростанцій

забруднені й мають високу температуру, що стає причиною не тільки хімічного, а й теплового забруднення.

Металургійні підприємства відрізняються високим споживанням ресурсів і великою кількістю відходів, серед яких пил, оксид вуглецю, сірчаний газ, коксовий газ, фенол, сірководень, вуглеводні (в тому числі бевдопирен). Металургійна промисловість споживає багато води, яка забруднюється в процесі виробництва.

Різноманітними видами виробництва характеризується хімічна про­мисловість. Найбільш небезпечними є виробництво аміаку, кислот, анілінових фарб, фосфорних добрив, хлору, пестицидів, синтетичного каучуку, каустичної соди, ртуті, карбіду кальцію, фтору.

Сильно забруднюють атмосферу автомобілі. Автомобільний транспорт (в світі налічується більше 600 млн автомобілів) дає 70-90% забруднень у містах. Якщо врахувати, що в містах мешкає більше половини населення Землі, то стане зрозумілим вирішальне значення автотранспорту щодо безпосереднього впливу на людей.

У викидних газах автомобілів переважають оксид вуглецю, диоксид азоту, свинець, токсичні вуглеводні (бензол, толуол, ксилол та ін.). Взаємодія вуглеводнів та оксидів азоту при високій температурі призводить до утворення озону (О3). Якщо в шарі атмосфери на висоті 25 км достатньо високий вміст озону необхі­дний для захисту органічного життя від жорсткого ультрафіолетового випро­мінювання, то біля земної поверхні підвищений вміст озону викликає пригнічення рослинності, подразнення дихальних шляхів й ураження легень.

Значне забруднення дає целюлозно-паперова промисловість. За об’є­мом забруднених стоків вона посідає перше місце (більше 15%). У стічних водах підприємств цієї промисловості налічується більше 500 компонентів, причому ГДК визначені лише для 55. Найбільшу небез­пеку становлять сполуки сірки та хлору, розчинена органіка.

Досить значна кількість забруднювальних речовин потрапляє в природне середовище в процесі сільськогосподарської діяльності. Найбільших збитків завдає застосування пестицидів — щорічно в світі їх використовують 4 млн т, але врешті-решт лише один їх відсоток досягає мети, тобто впливає безпосеред­ньо на шкідників сільськогосподарських культур

ПЛАН

1. В с т у п.

2. Історія художньої обробки деревини.

3. Провідні майстри. Родина Шкрібляків.

4. Поняття про композицію та її складові частини.

5. Орнамент та його особливості.

6. Вибір теми роботи.

7. Технологічний процес.

8. Додаток.

Соціометрія

Соціометрія – у вузькому сенсі – область соціальної психології, пов’язана з вивченням міжособистісних відносин в малих соціальних групах. Термін соціометрія виник в ХІХ столітті і позначав застосування математичних методів у соціальних науках, але таке широке розуміння терміну не прижилося. Нового значення терміну надав Г. Морено, запропонувавши спеціальну теорію та методи. Згодом методи відокремилися від теорії і зараз використовуються як незалежні. Тому часто під соціометрією розуміють методи дослідження структури міжособистісних відносин в малій соціальній групі шляхом вивчення виборів, зроблених членами групи по тих чи інших соціометричних критеріях. Одним з основних соціометричних методів є соціометричне опитування, а соціометричним критерієм – запитання соціометричної анкети (тесту), в якій респондентам пропонується обрати одного або декількох членів досліджуваної групи (найчастіше для спільної діяльності в прожективній ситуації). Таким опитуванням є, наприклад, опитування членів виробничої бригади за допомогою анкети, що включає запитання типу “Кого з членів вашої бригади ви залишили б у ній, якби вона формувалася наново?” У відповідь на кожне таке запитання респонденти повинні вказати номери членів бригади з врученого їм разом з анкетою списку.

Соціометричне опитування істотно відрізняється від інших видів соціологічного опитування за характером вихідних даних, способами їхнього представлення, процедурою опитування та методах аналізу зібраної інформації. На відміну від інших видів опитування результатом виміру тут є не характеристика респондента (тобто значення ознаки, виміряної в тому чи іншому типі шкали), а взаємини між респондентами. Якщо в інших видах опитування відповідь усіх респондентів на будь-яке запитання породжує розподілення опитаних за ознакою, що відповідає даному запитанню, то відповіді всіх членів групи на дане соціометричне запитання породжують структуру відносин. Ця відмінність призводить до виникнення спеціальних способів представлення зібраних даних:отримана структура представляється у вигляді спеціального малюнку (соціограми) або таблиці (соціоматриці)_.

Подальший розвиток соціометричних методів здійснюється насамперед шляхом уточнення інтерпретації результатів, отримуваних з їхньою допомогою (такі роботи проводилися в рамках так званої “стратометричної” концепції малих груп. По-друге, створюються різні модифікації процедури збору даних, що дозволяють розширити клас відносин, досліджуваних за допомогою соціометрії. Зокрема, нові методи дозволяють вивчати не тільки емоційні міжособові відносини, а й інші відносини між членами групи, а способи отримання інформації включають всі основні способи збору даних, що використовуються в соціології (опитування, спостереження, аналіз документів)

1. Розвиток хімії та зростання її ролі в сучасному житті.

2. Роль хімії у розв’язанні сировинно-ресурсних проблем

3. Вплив хімії на природне довкілля

1. Розвиток хімії та зростання її ролі в сучасному житті

Хімія, наука про склад речовин і їх перетворення, починається з відкриття людиною здатності вогню змінювати природні матеріали. Люди уміли виплавляти мідь і бронзу, обпалювати глиняні вироби, отримувати скло ще за 4000 років до н.е. З 7 в. до н.е. Єгипет і Месопотамія стали центрами виробництва барвників; там же отримували в чистому вигляді золото, срібло і інші метали. Приблизно з 1500 до 350 до н.е. для виробництва барвників використали перегонку, а метали виплавляли з руд, змішуючи їх з деревним вугіллям і продуваючи через суміш, що горить – повітря. Самим процедурам перетворення природних матеріалів давали містичне значення.

З розвитком фізичних теорій про будову атомів і молекул були переосмислені такі старі поняття, як хімічна спорідненість і трансмутація. Виникли нові уявлення про будову матерії.

У 1896 Антуан Анрі Беккерель (1852 – 1908) відкрив явище радіоактивності, виявивши спонтанне випущення солями урану субатомних часток, а через два роки дружина Пьера Кюрі (1859 – 1906) і Марія Кюрі (1867 -1934) виділила два радіоактивних елементи: полоній і радій. Відкриття Фредеріка Содді (1877 – 1956), що показало, що при радіоактивному розпаді відбувається перетворення одних речовин в інші, дало нове значення тому, що древні називали трансмутація.

У 1897 Джозеф Джон Томсон (1856 – 1940) відкрив електрон, заряд якого з високою точністю виміряв в 1909 Роберт Міллікен (1868 – 1953). У 1911 Ернст Резерфорд (1871 – 1937), виходячи з електронної концепції Томсона, запропонував модель атома: в центрі атома знаходиться позитивно заряджене ядро, а навколо нього обертаються негативно заряджені електрони. У 1913 Нільс Бор (1885 – 1962), використовуючи принципи квантової механіки, показав, що електрони можуть знаходитися не на будь-яких, а на суворо визначених орбітах. Планетарна квантова модель атома Резерфорда примусила вчених по-новому підійти до пояснення будови і властивостей хімічних сполук.

Німецький фізик Вальтер Коссель (1888 – 1956) передбачив, що хімічні властивості атома визначаються числом електронів на його зовнішній оболонці, а утворення хімічних зв’язків зумовлюється в основному силами електростатичної взаємодії. Американські вчені Гілберт Ньютон Льюїс (1875 – 1946) і Ірвінг Ленгмюр (1881 – 1957) сформулювали електронну теорію хімічного зв’язку. Відповідно до цих уявлень молекули неорганічних солей стабілізуються електростатичними взаємодіями між іонами, що входять до їх складу, які утворяться при переході електронів від одного елемента до іншого (іонний зв’язок).

Всі нові уявлення про будову речовини могли формуватися тільки внаслідок розвитку у 20 ст. експериментальної техніки і появи нових методів дослідження

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про інтегративну суть суспільства з’являються ще у давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347 pp. до н. е.) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об’єднати їх в одне органічне ціле. Арістотель (384-322 pp. до н. е.) так само акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей — істот політичних, соціальних. Для нього держава — це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, що має свою структуру й функції. Тому доцільним є накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Арістотеля побудувати спеціальну науку, що займається управлінням державою, або політику.

В подальшому у філософській та соціологічній думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Сиситмні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство — це

система, що знаходиться у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу

ПланУведення

1. Розвиток земської медицини на прикладі Петрозаводского повітового земства

2. Економічна допомога населенню.

3. Народна Освіта .

4. Перша вУкраїні Херсонська земська організація.

ВисновокВведення З тих пір витекло занадто багато води, щоб можна було серйозно говорити про відродження земства . Однак, більш ніж піввіковий рух у розвитку Росії від кріпосницького укладу до демократичного самоврядування місцевим життям заслуговує пильного вивчення. Варто звернути особливу увагу на “природність розвитку земства ” – знизу, “від землі” у буквальному значенні слова. Воно висувало і виховувало особистостей, становившихся потім суспільними діячами російського масштабу. Причому основою їхньої суспільної діяльності було рішення проблем місцевого керування і за допомогою цього – питань розвитку російської держави. І відбувалося це завдяки “єдності помислів” земських діячів усіх губерній і повітів, колективності їхніх зусиль – навіть при наявності законодавчих заборон на створення загальземської організації. Причому об’єднання йшло від “господарських”, життєвих потреб земств у створенні системи керування справами в державі, що сприяє розвиткові утворення, охорони здоров’я, агрономії і т.д.

1.Розвиток земської медицини на прикладі Петрозаводського повітового земства Сьогодні кожна людина має право на одержання кваліфікованої медичної допомоги. Основи існуючої системи охорони здоров’я були закладені з появою земських установ. Забезпечення населення доступної мед. допомогою було однієї з найважливіших задач, що стояли перед земствами. З цією метою ними була проведена величезна важка робота, і я постаралася простежити процес розвитку земської медицини на прикладі діяльності Петрозаводського повітового земства, адже звертання до історичного досвіду земських установ є в наші дні досить актуальним. Рамки мого дослідження обмежуються 1890-1910 роками. Саме в цей період дуже активно йшов розвиток земської медицини в повіті. Тема даної роботи досить вузька, тому джереловою базою дослідження стали архівні матеріали НА РК, серед них: матеріали з’їздів лікарів, журнали Петрозаводських повітових земських збор, матеріали земської статистики, спеціальні нариси з питань охорони здоров’я, а також “Вісник Олонецкого губернського земства” (періодична преса), що давав на своїх сторінках інформацію про те, що відбувалося в повітах губернії. Головною задачею діяльності Петрозаводського повітового земства була правильна організація мед. допомоги населенню повіту, тому земством почалося створення мережі фельдшерських пунктів. У 1894 р. Повіт складався з 3 лікарських ділянок: 1-ий ділянка містила в собі Ладвинську, Остреченську, Шелтозерську і Шуйськуюволості з місцем проживання лікаря в с Ладва; 2-ий ділянка – Спасопреображенську, Сямозерську, Святозерськую і Кондопожськую волості, місце проживання лікаря – с. Кончезеро; 3-ій ділянка

Термін «соціологія» є похідним від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького логос, — вчення. Отже, соціологія — це наука про суспільство, і таке визначення визнається практично всіма вченими-соціологами.

Відповідно до наведеного вище розуміння соціології можна розглядати й структуру соціологічного знання:

· загальні соціологічні теорії, які відображають визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот, роль і місце у цих процесах людини як істоти соціальної;

· спеціальні соціологічні теорії, які досліджують розвиток та відтворення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основні характеристики людини соціальної;

· галузеві соціологічні теорії, які розкривають механізми життєдіяльності і функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини;

· емпіричні соціологічні дослідження, скеровані на з ясу-вання, аналіз і узагальнення соціальних фактів: дій, вчинків і мислення людей, конкретних продуктів людської діяльності, розвитку і взаємодії створених людьми соціальних спільнот.

Структуру соціологічного знання можна зобразити такою схемою:

ЗАГАЛЬНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

Спеціальні соціологічні теорії

Галузеві соціологічні теорії

—соціологія особистості

—соціологія культури

—соціологія сім’ї

—соціологія політики

—соціологія молоді

—соціологія праці і управління

— соціологія міста

—соціологія дозвілля

—соціологія села

—соціологія виховання

— соціологія класу, стану

—соціологія освіти

— соціологія класу, стану

—соціологія соціальних відхилень

—соціологія нації

ЕМПІРИЧНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Усі ці компоненти соціологічного знання тісно пов’язані між собою: без науково обгрунтованої теорії емпіричні соціологічні дослідження не в змозі дати достовірної картини соціальних процесів, узагальнити їх у струнку систему, а сама теорія, в свою чергу, ризикує відстати від життя і перетворитися на догму, якщо вона не живиться первинною соціологічною інформацією про зміни і нові тенденції у розвитку суспільства.

Беручи до уваги риси сучасної соціології, а саме її множинність, що дедалі зростає, спробуємо вирізнити основні наукові парадигми, довкола яких обертається соціологічна думка сьогодення. Термін «парадигма» вводить у науковий обіг американський вчений Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її розв’язання. Ця модель лежить в основі тієї чи іншої теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених

Франсуа де Ларошфуко

Суспільство — надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом — феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.

Термін “суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.

1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.

Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін “соціальний організм”.

2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів.

3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.

4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для суспільствознавців чимало труднощів. Не випадково велика група вчених вважає за неможливе пізнання його законів, пропонує відмовитись від законопошуковості й перейти до опису фактів, зіставлення їх між собою, пояснення суспільства чи системи, факторів, що взаємодіють. І хоч теорія факторів (Р.Арон, М.Вебер, М.Ко-валевський, У.Ростоу та ін.) кваліфікується в нашій літературі як антинаукова, все ж ми схильні вбачати в ній досить помітну долю науковості, зокрема в аналізі таких факторів суспільного життя, як техніка, культура, соціальні групи, політика, масова свідомість тощо. Разом з тим суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їхньої взаємодії. Одні з них є визначальними, інші — похідними, одні кваліфікуються як матеріальні, другі — як ідеальні; одні вважаються об’єктивними, інші — суб’єктивними. Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити первинні й вторинні рівні суспільного життя, їхні функції, не допускаючи при цьому будь-якої абсолютизації.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Арістотель, їхні талановиті співвітчизники. Соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою

1932 – 1933 рр. Романтичний період у розвитку атомної фізики ще тривав, а самі атомники були схожі на допитливих Фаутів, до яких, проте дедалі пильніше придивлявся Мефістофель. Цей Мефістофель був у генеральській формі.

1938 ланцюгову реакцію відкрито завдяки комуністові Федеріко Жоліо-Кюрі. Після свого винаходу Федеріко не стільки займався наукою, як боротьбою за мир або ж – боротьбою проти свого винаходу, що потрапив у руки тупих і егоїстичних безумців “світу цього”.

У червні 1940 р. в Америці і Англії повністю припинилися публікації з атомної фізики і вони стали державною таємницею.

1941 рік. Курчатов заявляє : “Я поки що ставлю хрест на ядрі, зараз не час для ядерних досліджень”.

Він вважає найважливішим розмагнічування кораблів. Сам знешкоджує міни і мінні поля. Потім – розробляє технологію міцної броні на танках.

В грудні Курчатов захворів на запалення легенів. Кілька тижнів не зводився з ліжка. Відросла борода. Дружині і товаришам каже: “не зголю її до повної перемоги над фашистами”.

Коли наші війська розпочали контрнаступ, він почав потроху надрізати бороду. В день Перемоги зголив зовсім.

Але відпустив знову. Пообіцяв зголити аж тоді, коли здобуде якусь дуже важливу перемогу в науці. Що він мав на увазі? Що? Адже він і помер з бородою.

1942 рік. Контроль над атомною енергією в США повністю перейшов до військо-політичного комітету. Очолив його сухопутний полковник Гровс. До кожного вченого приставлено по декілька шпигунів.

1943 рік. Комітет оборони та провідні вчені СРСР не мають сумнівів: американці та німці працюють над бомбою.

“Наздоженемо, якщо роботу очолить “Борода” – Курчатов. Тільки він.”

До речі Курчатов ніколи не згадував своєї роботи над бомбою. Він вважав це “чорною роботою”, яка відірвала його від справжньої справи.

Один із “новітніх вчених” у Лос-Аламосі випробовував критичну масу урану. Чинив він це наскільки фанатично, що майже не оберігався, постійно загравав з небезпекою.

Проводив свої досліди при допомозі звичайних викруток, по яких ковзали півкулі урану. Та одного разу викрутка сприснула, в приміщенні спалахнуло сліпучо – мертвотворне світло. Луї Смолін змушений був голими руками перервати ланцюгову реакцію.

Через дев’ять діб а Лос-Аламосі з’явилася друга “атомна могила”. Першим був молодий фізик – атомник Даньян що загинув за дев’ять місяців до цього.

1945 рік. Липень. Лос-Амолос. Бомба вже готова. Фашизм переможено! Радянська армія ось-ось розгромить квантузьку армію – і знеможена Японія капітулює також.

Вдосвіта 6 серпня на Хіросіму впала небаченої досі величини зірка .

Жоліо-Кюрі, вчений що відкрив можливість створення атомної бомби, брав участь у вуличних боях з фашистами

Подальше поширення волейбол одержав у Японії, Китаї, на Філіппінах.

У Європі у волейбол уперше стали грати в Чехословаччині (1907).

У 1947 утворена Міжнародна федерація волейболу (ФІВБ), що поєднує 110 країн (на 1 січня 1971).

Офіційними змаганнями ФІВБ для жінок і чоловіків є першості світу (з 1949), континентів, у тому числі Європи, – з 1948, а також змагання на Кубок світу – для національних команд (з 1965) і Кубок Європи – для клубних команд (з 1961).

З 1964 жіночі і чоловічі змагання з волейболу включені в програму Олімпійських ігор.

Найбільше поширення волейбол одержав у колишньому СРСР, Чехословаччині, Польщі, Японії, Мексиці, Бразилії.

У СРСР перші правила гри затверджені в 1926. У 1932 створена Всесоюзна секція волейболу (нині Федерація волейболу СРСР). Перша офіційна першість СРСР проведена в 1933 серед збірних команд міст. З 1938 першість країни розігрується щорічно для клубних команд. Найбільших успіхів у цих змаганнях домагалися жіночі московські команди “Спартак”, “Локомотив”, “Динамо”, ЦСКА і чоловічі команди “Спартак” (Москва і Ленінград), “Динамо” (Москва), ЦСКА, “Калев” (Таллін), “Буревісник” (Алма-Ата).

У 1948 Федерація волейболу СРСР вступила у ФІВБ. Радянські волейболісти – багаторазові переможці найбільших міжнародних змагань. Жіноча команда СРСР вигравала першість Європи в 1949, 1950, 1951, 1958, 1963, 1967 і першість світу в 1952, 1956, 1960, 1970; радянські волейболістки – переможці Олімпійських ігор у 1968. Ч оловіча збірна СРСР – чемпіон Європи в 1950, 1951, 1967 і світу в 1949, 1952, 1960, 1962, переможець Олімпійських ігор у 1964 і 1968. Радянські волейболісти неодноразово вигравали змагання на Кубок Європи для клубних команд – чемпіонів країн. Серед кращих радянських волейболістів – заслужені майстри спорту В. А. Осколкова, Л. С. Булдакова, И. В. Рискаль, А. І. Чинілін, К. К. Ревіння, Г. Г. Мондзолевский.У 1970 у СРСР волейболом регулярно займалися 6 млн. чіл., нараховувалося близько 1 тис. майстрів спорту, 64 заслужених майстра спорту, 26 заслужених тренерів СРСР по волейболі.

У 2005 році українському волейболу виповнилося 80. Його історія тісно пов’язана з радянським спортом. На території колишнього СРСР «летючий» м’яч розпочав свою ходу 1920-1921 років.

До України ж ця гра завітала 1925 року. У тодішньому Харкові мешкав професор В.Блях. Це був спортивний чоловік: якось у Москві він випадково потрапив на цю гру й не на жарт зацікавився таким дійством. Щось подібне вирішив організувати в Харкові. Професора підтримали його колеги, учні. За кілька днів у місті було зведено перші волейбольні майданчики. Почалися масові змагання, які, власне, і поклали початок розвитку волейболу в Україні.

У лютому 1926 року при Губернській раді фізкультури створюють організаційну групу з розповсюдження та розвитку цього виду спорту

1. Життя і діяльність Альфреда Нобеля

2. Історія створення Нобелівської премії

Використана література1. Життя і діяльність Альфреда Нобеля

Альфред Бернхард Нобель народився 21 жовтня 1833 р. у Стокгольмі. У цей рік будинок і майно Нобелів згоріли вщент, і це було знаменням. Життя Альфреда йшло при багряному підсвічуванні всепожираючого полум’я, під акомпанемент вибухів.

Батьки Альфреда Нобеля – Іммануіл і Андрієта, були людьми, яким випало все – і успіх, і поразка.

Іммануіл Нобель був обдарованим механіком, креслярем, винахідником. Він міг би стати і гарним архітектором, але в 1833 році молода родина вступила в смугу невдач. Нещастя посипалися одне за іншим. Коли пожежа знищила їхній будинок, родина переселилася в більш ніж скромну квартиру в північній частині Стокгольму.

У 1837 році батько Альфреда – Іммануіл Нобель, рятуючись від кредиторів, у пошуках кращої долі залишив сім’ю і виїхав за кордон. Спочатку він відправився в Турку (Фінляндія), потім у Санкт-Петербург, сподіваючись на успіх свого винаходу – вибухових мін.

Андрієта залишилася у Швеції з дітьми – Робертом, Людвігом і Альфредом, яким було тоді 6, 10 і 4 роки відповідно. Це були лихоліття для родини. Але зрештою, з Росії прийшли гарні новини: Іммануіл таки переконав російську владу в перевагах винайдених ним мін.

Нарешті в 1842 році, після п’яти довгого років, родина знову змогла возз’єднатися в Санкт-Петербурзі. Хлопчик, після пережитого ним глибокого нестатку, став у Росії членом привілейованого класу суспільства.

Іммануіл зробив усе можливе, щоб його сини одержали гарну освіту. До сімнадцяти років Альфред міг вільно говорити на п’яти мовах: шведській, російській, англійській, французькій і німецькій мовах.

Незабаром юнак виявив свої технічні здібності. Однак він був і великим аматором літературного читання. Коли Альфред зайнявся поезією всерйоз і заявив, що хоче стати письменником, він зустрів протидію з боку батька. У планах Іммануіла Нобеля не було місця сину-літератору: він хотів бачити Альфреда винахідником і технологом. Тривала закордонна подорож – ось та спокуса, проти якого не встояв Альфред.

За умовами, виставленим батьком, він зміг відправитися в далекі країни, лише давши обіцянку забути про кар’єру письменника. Альфред побував у державах не тільки Європи, але й Америки. Однак батько так і не зміг погасити той вогонь, що палав у серце сина: Альфред продовжував складати вірші. Але навіть ставши знаменитістю, він не ризикнув обнародувати свої твори і, зрештою, спалив усе, що написав. Лише у віці 63 років Альфред Нобель публікує свою п’єсу “Немесіс”.

Що стосується Іммануіла Нобеля, справи його неухильно просувалися в гору, а разом з цим ріс і добробут родини. Йшла Кримська війна, і російський уряд мав потребу у великій кількості боєприпасів. Старшому Нобелю було зроблене замовлення, яке принесло настільки гарний прибуток, що він міг розрахуватися з усіма боргами у Швеції

Пам’ятки київського будівництва, кам’яні монументальні споруди Києва мали велике значення у розвитку всієї стародавньої архітектури на Русі.

Чудовими пам’ятками архітектури X ст. є Десятинна церква та залишки кам’яних воріт, відомі під назвою софійських. За часів правління князя Ярослава Мудрого були споруджені кам’яні кріпосні ворота, що дістали назву “Золоті ворота”.

У наші часи створено значну кількість унікальних будівель і споруд у Києві: Палац піонерів і школярів (1965), Палац культури “Україна” (1970), а також будівля Верховної Ради України (1933), металургійні заводи “Запоріжсталь” (1930), “Криворіжсталь” (1934), Харківський тракторний завод (1931) та ін.

У XVIII-XIX ст. з’являються будівельні креслення із зображенням розрізів і планів споруд, виконаних у проекційному зв’язку один з одним, які нагадують сучасні креслення. Поступово формуються суворі правила складання креслень, креслярської документації.

З розвитком мореплавства й освоєнням земних просторів виникла необхідність у складанні карт, планів. Поява ремесел, а потім промислового виробництва потребувала створення строгої науки графічного зображення різних конструкцій.

Поняття про креслення. Креслення – це графічний конструкторський документ, що визначає конструкцію виробу, а також містить відомості, необхідні для розроблення, виготовлення, контролю, монтажу й експлуатації виробу, включаючи його ремонт. У технічному кресленні, об’єктами якого є прилади, устаткування, окремі електрорадіоелементи, використовують різні види креслень у вигляді окремих конструкторських документів.

Під час виконання та оформлення креслень й інших конструкторських документів слід керуватися правилами, встановленими міждержавними стандартами (державними стандартами колишнього СРСР).

Перший збірник стандартів “Чертежи в машиностроении” було видано в 1929 р. Стандарти систематично переглядалися, вдосконалювалися та доповнювалися. У 1965-1968 рр. чинні стандарти було переглянуто з метою створення єдиних правил виконання конструкторської документації всіх галузей промисловості. Назву “Чертежи в машиностроении” було замінено на “Єдину систему конструкторської документації” (ЄСКД). У 1980-1981 рр. було введено в дію нові стандарти на умовні графічні позначення в електричних схемах з урахуванням рекомендацій Міжнародної організації зі стандартизації (ІSО), Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС) та ін

КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан (Федір) Олександрович (04/16.11.1868 — 16.04.1920) — філософ, соціолог, правник. Народився у Києві. Син професора права Ун-ту Св. Володимира О. Кістяківського. Мав родинні зв’язки з відомим істориком і громадським діячем В. Антоновичем (мати К. — сестра дружини історика). Вивчав історію на історико-філол. ф-тах Ун-ту Св. Володимира та Харків. ун-ту (1889), право на юрид. ф-ті Дерптського ун-ту (1890 — 92), але здобути вищу освіту в Росії не зміг: завадили участь в укр. і соціал-демократичному (марксистському) рухах, арешти. Вивчав право і філософію (під керівництвом Г. Зіммеля) в Берлінському (1895 — 97) і Стразбурзькому (1897) ун-тах, слухав лекції А. Ріля і Р. Штаммера в Гале, написав (під керівництвом В. Віндельбанда) і захистив дисертацію “Суспільство та індивід. Методологічне дослідження”. Доктор філософії (15.03.1899). Мешкав у Вологді (де дружина перебувала на засланні), у Хатках (під Полтавою), в Києві, від 1906 р. — у Москві. Щороку відвідував Німеччину, де спілкувався з Г. Єллінеком, В. Віндельбандом, Г, Ріккертом, М. Вебером та ін. Сприяв ідеологічному та організаційному оформленню рос. конституціоналістів (співробітничав із часописами П. Б. Струве, брав участь в установчих зборах, пізніше — з’їздах “Союзу визволення”). Один з авторів відомих збірок “Проблеми ідеалізму” (1902) та “Віхи” (1909). Співробітник ж-лу “Укр. жизнь” (друкувався під псевдонімом Хатченко), гол. редактор ж-лу “Критическое обозрение” (1908 — 10), від 1911 р. — редактор ж-лу “Юридический вестник”. Підготував два видання політ. творів М. Драгоманова (Париж, 1906; М., 1908). Від 1906 — викладач Моск. Комерційного ін-ту, з березня 1909 р. — приват-доцент Моск. ун-ту, який залишає 1911 р. на знак протесту проти порушення університетської автономії міністром освіти Л. Кассо. У 1911 — 14 рр. викладав у Демидівському юрид. ліцеї (Ярославль). 1916 р. опублікував гол. працю — дисертацію “Соціальні науки і право” (захищена у Харків. ун-ті), за яку здобув ступінь доктора держ. права (5.02.1917). З травня 1917 р. — професор Ун-ту Св. Володимира (від 1919 — декан юрид. ф-ту). Сенатор, член Адміністративного генерального суду. Академік УАН (25.01.1919). З наближенням більшовиків залишив Київ, обійнявши посаду професора Політех. ін-ту в Катеринодарі. Дочасно помер після операції.

Світогляд К. зазнав еволюції від марксизму до “наукового ідеалізму” і поєднання соціалізму з лібералізмом. Прибічник неокантіанства і оригінальний мислитель. Не маючи схильності до системотворчості, прагнув суто наукового розв’язання філос. проблем і розробляв “наукову філософію” — вчення про раціональне походження й об’єктивність нормотворення як основи пізнавальної, етичної, естетичної, правової та ін. діяльності. Суб’єкт нормотворення знаходив не в релігійній, а в “культурній спільноті”, визнавав культуру цариною належного, а не необхідного. Був теоретиком плюралістичної (доповняльнісної) методології соціального пізнання

Зовнішня структура організацій (колективу)

Виробничий тип Соціальні відносини Невиробничий тип

структури СОТК і зв’язки структури СОТК

Вирішення завдань Соціальні процеси Вирішення завдань

з підвищення ефективності та явища із соціального

виробництва і якості розвитку колективу

праці і особи

А – виробничий тип структури соціальної організації

В – невиробничий тип структури соц. організації

С – Зона перепису структури соц. організацій.

3. Соціальний процес – це послідовність змін в соціальній організації в цілому чи в окремих її структурних елементів.

Ці зміни можуть бути: прогресивними, регресивними, в рамках вихідного становища.

Всі ці процеси можна згрупувати і класифікувати в 3 групи:

1)Процеси форумів і розвиток організацій як цілісної соціальної спільності. Ці процеси вимагають: прогнозування потреби в кадрах, підбір та установка кадрів, стабілізація трудового колективу соціальної організації.

2)Процеси зміни умов праці та життя членів колективу. Сюди входять:

-використання трудового потенціалу

-задоволення життєвих потреб

-розвиток соціально-виробничої інфраструктури

-розвиток соціально-побутової інфраструктури

-задоволення духовних потреб

-задоволення трудових і громадських прав

-участь працівників в управлінні справами колективу

3) Динаміка форумів і розвитку соціальних якостей людей. Включає:

-зміни в системі потреб і цінних орієнтацій працівників

-динаміка стану дисципліни в трудовій організації

-зміни у рівні і спрямованості трудової, соціальної і інших видах активності

-зміни у освітній підготовці та к-ному рівні розвитку працівників.

-динаміка форумів і готових працівників до інноваційної діяльності.

1. Акмеологічні моделі.

2. Сутність акмеологічних технологій.

3. Акметектоніка.

4. Методи вимірювання і оцінки особистісного і професійного розвитку.

5. Основні напрямки вимірювання особистісного і професійного розвитку.

6. Навчаючі технології та технології ігромоделювання.

1. Акмеологічні моделі.

При вирішенні акмеологічних завдань часто виникає необхідність представлення отриманих результатів в деякому узагальнюючому вигляді, системне відображаючи його характеристики. Навіть сам процес особистісно-професійного розвитку повинен спрямовуватися ідеальним уявленням – образом майбутнього стану суб’єкту праці, який повинен відображати бажані властивості. Тобто мова йде про необхідність створення відповідних акмеологічних моделей.

Під поняттям модель розуміють систему об’єктів чи знаків, які відтворюють деякі істотні властивості об’єкту-оригіналу. У всіх випадках моделі виступають в якості аналога об’єкта-оригіналу, вони подібні на нього. Степінь відповідності моделі об’єку-оригіналу є важливим показником повноти та істинності теорії з допомогою якої і створювалася модель. Розробка моделі – моделювання – це загальнонауковий метод дослідження будь-яких явищ.

Моделі виконують такі функції: ілюстративну, трансляційну, пояснювальну, передбачувальну. В науці і техніці моделювання використовують досить широко це дозволяє вирішувати багато проблем, які не доступні глибокому і точному теоретичному аналізові. Моделювання відіграє значну роль в машинобудуванні, архітектурі, транспорті. Найбільш поширеними є математичні і фізичні моделі. Наприклад, відомий досить курйозний приклад, коли під час дискусії по проблемам людського мозку було запропоновано „просту і оригінальну” його модель. Тобто було зроблено наступне: як відомо загальний електричний опір мозку людини становить приблизно 5 КОм – тобто резистор в 5 кілоом є моделлю мозку – чи це реальна модель? (вона на відповідає всім вимогам, а тому є тільки моделлю однієї функції опірності а не всього мозку). Тому в моделі повинні бути адекватно представлені властивості об’єкту-оригіналу.

У психології часто використовують моделі. Наприклад, математична модель особистості, сенсорного простору, моделі діяльності людини-оператора. Моделювання використовується і в педагогіці, в основному при описі педагогічних систем. Розробка моделей педагогічних систем здійснюється в п’ять етапів:

– визначення об’єкту дослідження;

– активізація знань про об’єкт-оригінал;

– обґрунтування необхідності моделювання;

– вибір змінних і основних постулатів;

– відбір тих об’єктів. Які піддаються вивченню.

В акмеології моделей є значно менше. При побудові акмеологічних моделей доцільно використовувати таку схему. Спочатку на основі теоретичних досліджень формується гіпотеза і а її фундаменті створюється певна концептуальна модель в ній відображаються загальні зв’язки, якості і відношення на рівні теоретичних знань

Вступ.

1. Формування філософсько-етичних поглядів

Г. Сковороди.

2. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.

3. Морально-етичні принципи Г. Сковороди.

Список літератури

Вступ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво.

Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя.

Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.

1. Формування філософсько-етичних поглядів Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в Академії.

У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як один із кращих учнів Академії, що “… швидко перевершив ровесників своїх успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії

Якщо обмежитися лише проблемами людини, діапазон поняття “ресурси” лишається все-таки дуже широким — від “ресурсів мови” для поета чи письменника, “ресурсів організму хворого” для лікаря аж до “ресурсів нафти у певному родовищі” для геолога. Тема книги змушує нас обмежитися тією частиною всіх можливих “ресурсів”, які у звуженому значенні необхідні для виживання людності і задоволення його потреб, а в ширшому — для створення більш-менш стійкої системи з нас та довкілля (якщо хочете, для заміни біосфери на ноосферу}.

Одразу зазначимо, що номенклатура ресурсів на диво швидкозмінна, вже список потреб одного тільки виробництва завтра буде не таким, як учора. Зміни технологій, відкриття та інші причини (серед них певне місце належить і примхам моди) “раптом” перетворюють нікому не потрібну раніше сполуку чи елемент у щось надцінне, варте пошуків мало не в центрі Землі.

Ця обставина значно ускладнює не так завдання авторів, як життя пророків і прогнозистів. Наприклад, найвідоміші геологи світу на початку XX ст. дискутували з приводу того, коли будуть вичерпані “останні родовища залізної руди”, — до 1950 р. чи, дасть Бог, пізніше? Як відомо, винайдення порівняно простих технологій збагачення руд надзвичайно розширило сировинну базу виробництва заліза. Нині проблема “залізного голоду” не входить до списку загроз розвитку цивілізації.

Наведемо спрощену класифікацію ресурсів, які поділяються на три великі групи:

• матеріальні (будівлі, транспорт, інструмент, а також інші засоби виробництва та задоволення потреб людини, що мають антропогенне походження);

• трудові (наявне населення, його віковий склад і стан здоров’я, освітній рівень, інтелектуальна активність і професійна компетентність, інформаційне забезпечення тощо);

• природні.

Останні ми повинні розглянути детальніше, бо вони безпосередніше, ніж дві інші групи, стосуються теми книги. До того ж, як на нашу думку, людність Землі загалом вважає, що у неї майже немає проблем з першими двома групами ресурсів (як тут не нагадати, що всі скаржаться на пам’ять і ніхто — на брак розуму!)

Україна сьогодні все більше адаптується в світовий інфор­маційний простір, а відтак на розвиток української журналістики все активніше впливає світова масово-комунікативна сигуація, яка харак­теризується такими основними тенденціями її розвитку:

1) інтенсивно розвивається сучасна комунікативна технологія, що впливає на природу, розширює обсяг і поглиблює зміст інформації;

2) процес глобалізації інформаційних мереж, бурхливіш розвиток системи “Інтернет”, якою вже охоплено понад 200 млн. чоловік, пород­жує новіш тип журналізму, що характеризується потенційними можливо­стями участі кожного громадянина в творенні масової інформації; у май­бутньому, на думку футурологів, відбуватиметься подальше “зрощуван­ня” людини й комп’ютера, якому людина “передає” частину функцій го­ловного мозку, зокрема й функцію накопичення і збереження інформації;

3) навальне зростання кількості інформаційних повідомлень мо­же бути охарактеризоване сьогодні як ситуація “інформаційного вибу­ху”, що потребує від журналістики не тільки більш могутньої й технічно досконалої системи передачі інформації, але й перетворення ОМІ на могутні аналітичні центри, фабрики думки, здатні аналізувати й коменгупати численні новішарні повідомлення; без допомоги цієї аналітичної роботи ОМІ читач самостійно неспроможний упоратися з могутнім по­током інформації, який щодня напалюється на нього;

4) зростає розуміння державами, соціальними групами та індивідами важливості циркуляції правдивої і вичерпної інформації;

5) псе більше виявляється бінарна роль журналістики в культур-но-полі пічному просторі: вона не лише відтворює суспільно-політичну й духовно-культурну ситуацію в світі, але й у великій мірі створює її;

6) зростає число міжнародних та транснаціональних учасників процесу руху інформації в світі, а звідси — політичне, соціальне й еко­номічне розмаїття цього феномену, особливо в сфері освіти й культури;

7) зростає інтерес до порівняльних транс культурних досліджень, а також до вивчення громадської думки і образів (іміджів) за матеріала­ми ОМІ;

розвиваються дискусії про новий міжнародний економічний порядок (НМЕП) та новий міжнародний інформаційний порядок (НМІП); з’являється все більше футурологів, що подальшу долю світо­вої цивілізації пов’язують з розвитком інформаційних супермагістра-лей, вважаючи вже сучасне постіндустріальне суспільство інформаційним суспільством

Соціальні організації беруть участь у розвитку двома шляхами: а) розвиваючи самих себе; б) впливаючи на інші соціальні організації, керівні та регулятивні інституції в напрямі визначення суспільством власної історичної перспективи та приведення у відповідність із нею структури історичної діяльності.

Перший шлях – розвиток самої соціальної організації – передбачає вдосконалення всіх її структурних елементів: мети, засобів, консолідації соціогрупової структури: подолання існуючих суперечностей між формальною і неформальною структурою (передбачає одночасне поліпшення адміністративної системи і людських відносин), зняття розбіжностей між внутрішнім і зовнішнім середовищем. Це означає гуманізацію внутрішньої будови соціальної організації на основі її основного цільового призначення – підвищення ефективності організованих форм діяльності.

Мета, як уже говорилось, є своєрідним законом існування соціальної організації, бо остання є доцільно діючою соціальною структурою (соціальним утворенням). Правильне, чітке і грамотне визначення мети є найбільш вагомою частиною даної роботи. Щоправда, в багатьох (якщо не більшості) випадків мета соціальної організації здається очевидною. Скажімо, само собою зрозуміло, що завдання промислової соціальної організації полягає в тому, щоб виробити максимально можливий обсяг товарів, грошей або послуг. Кожна окрема промислова (економічна) організація має чітко визначений критерій діяльності: прибуток, що визначається переважанням здобутків перед витратами (грошей, енергетичних або людських ресурсів, матеріалу, техніко-технологічних затрат). Ціль безпосередньо фінансової організації, наприклад, банку, полягає у накопиченні грошей (капіталу, кредитних ресурсів, цінних паперів та інших авуарів). Те ж саме стосується сільськогосподарських, риболовних, добувних (хутра, золото, шерсть та ін.), добровільних артілей або виробничих кооперативів.

Але сказане стосується у першу чергу промислових (економічних, виробничих) соціальних організацій. З самоочевидністю мети політичних організацій не так все просто. Можна сказати у загальному вигляді, що ціль полягає в захопленні і утриманні влади. Але дуже багато партій існують зовсім не для цього. Наприклад, більшість комуністичних і робітничих партій, які діяли і продовжують діяти в промислово розвинених країнах, так ніколи до влади і не добрались, їх суспільне призначення, наскільки можна судити з точки зору сучасного історичного досвіду, полягало і полягає в тому, щоб знаходитись у постійній опозиції не тільки щодо конкретного уряду або політичного режиму, а існуючого соціального порядку як такого.

Захоплення влади або опозиція – це взагалі одне з основних питань, щодо яких і стратегічно, і тактично повинна визначатись політична організація

З моменту виникнення суспільства були створені спеціальні регулятори людської поведінки. Такими регуляторами стали передусім різноманітні нормативні системи. На жаль, багатоманітність життєвих ситуацій не можна передбачити, тому паралельно з виникненням регуляторів поведінки людини виникають і відхилення від установлених норм. Вже серед перших відомих людству наукових праць зустрічаються дослідження причин девіантної поведінки. Тривалий час, починаючи зі стародавніх часів, видатні мислителі ототожнювали поняття суспільство та держава. Ця гносеологічна помилка призвела до певних суперечностей при розгляді проблеми девіації. Вчені сперечалися, в основному, яка саме система краще врегульовує суспільні (державні) відносини. Отже, завжди в цих суперечках однією із систем називали санкціоновану державою нормативну систему права, а серед альтернативних різні автори виділяли системи моралі, традицій, релігії та інші. Зокрема, Платон у праці “Держава” стверджував, що основною регулюючою системою суспільства мають виступати традиції. Конфуцій вважав, що таким регулятором має бути мораль. До речі, і сьогодні в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, де широкого розповсюдження набуло конфуціанство, нормативна система моралі превалює в урегулюванні відносин між людьми. Таким чином, здавалося б, суто теоретична полеміка знайшла свій практичний відбиток в існуванні цілого ряду регіонів, де навіть відносини на рівні держава – громадянин регулюються нормативними системами, що по суті підмінюють нормативну систему права. Так, спеціалісти в галузі порівняльного права виділяють п’ять правових сімей, у трьох з яких нормативна система права замінена нормативними системами відповідно: правова сім’я Чорної Африки – традиції, Мусульманська правова сім’я – релігії (закони Шаріату), Далекосхідна правова сім’я – моралі. Але більш глибинний розгляд проблем нормативного регулювання поведінки людини, а отже, – і девіантної поведінки, став можливий лише з бурхливим розвитком системи суспільних наук. Усвідомлення суспільства як цілісної системи, а держави як одного з інститутів цієї системи відкинуло необхідність полеміки, яка саме з нормативних систем є кращою. Сьогодні вчені розглядають соціальні норми як сукупність нормативних систем, що забезпечують соціально доцільне регулювання поведінки особи. Вивчення процесу формування, функціонування та відмирання норм дозволило краще усвідомити причини виникнення девіантної поведінки. Зокрема, академік В.М. Кудрявцев у праці “Социальные отклонения” запропонував схему, що ілюструє даний про-цес. Система має чотири тісно пов’язані між собою елементи. Взаємодія елементів така: існують суспільні відносини, що постійно змінюються; відповідно до певного рівня відносин формується система цінностей; для захисту системи цінностей створюється система норм, а для забезпечення функціонування системи норм створюються соціальні інститути. Наявні в системі жорсткі прямі і зворотні зв’язки забезпечують її високу стабільність

Мета даної дисуипліни – висвітлення структури, механізмів та принципів діяльності соціальних служб України

Окремо розглядаються види соціальної допомоги, їх функції та значення.

При вивченні даного предмету слід враховувати, що теоретичнопрограмовий матеріал потрібно тісно пов‘язувати із практичним, тобтот використовувати ряд законів, а також інструкцій, нормативні акти, статути, положення про соціальні служби, які розглядаються.

Студенти повинні знати:

§ Теоретичний і практичний матеріал, структуру і механізм та принципи діяльності соціальних служб;

§ Види соціальної допомоги;

§ Функції та значення соціальних служб;

§ Важливі закони та положення, якими керуються служби соціальної допомоги;

§ Проблеми та перспективи міжнародних організацій соціальних служб.

Студенти повинні вміти:

§ Показати знання теорії з практичним використанням;

§ Аналізувати на основі спостережень роботу соціальних педагогів у службах соціальної допомоги;

§ Психологічно обгрунтувати діяльність соціальнго педагога у відповідних службах;

§ Творчо переосмислювати міжнародний досвід організації соціальних служб;

§ Працювати із документами, положеннями та законами соціальних служб.

ІІ. Зміст навчальної дисципліни.

Вивчення предмету розраховане на один семестр і складається з таких розділів.

1. Психолого-педагогічні служби соціальнохї допомоги.

Дитячі будинки і притулки, школи-інтернати, їх роль в системі освіти України.

Розглядаються соціально-педагогічні особливості навчально-виховного та матеріально-побутового процесів у данизх установах, а також функції і і обов‘язки вихователів та соціальних працівників.

Робота лісних та санааторних шкіл, , їх особливості центрів реабілітації для неповнолітніх засуджених

2. Служби психічного та фізичного здоров‘я.

Вивчається робота центрів адаптації та реабілітації для інвалідів “афганців”, потерпілих від чорнобильського лиха, від природних стихійних лих; для біженців, потерпілих з місць військових дій; будинків для одиноких пристарілих громадян.

3. Служби розвитку дитячих та молодіжних ініціатив.

Висвітлюється робота з дітьми та підлітками за місцем їх проживання, а також функція культурно-освітніх установ в міській і сільській місцевостях.

Ведеться практичне спостереження за роботою міського Будику школяра. Також розглядається і аналізується робота соціальних= педагогів в різноманітних секціях та гіртках, палацах мистецтв тощо.

4

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української держав­ності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, По­льща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українсь­кі землі, їхня основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати но­ві. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни – творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задово­льняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у то­му, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насампе­ред великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захис­тити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа – Моло­това, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокре­ма передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва – Вісла – Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гіт­лерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп під­писав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей:

Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогоби­цька. Деякі українські землі – Холмщина, Підляшшя, Лемківщина

Вступ 3

1. Феномен культури 5

2. Культура як філософська категорія . 11

3. Значення культури у вирішенні основного питання

філософії . 13

Висновок . 19

Список використаної літератури 21

ВСТУП

“Кожна людина – у душі філософ” – це майже риторичне твердження все ж має в собі глибокий зміст. Оскільки уявляти або мислити про речі, які містяться поза межами безпосереднього сприйняття, за явищами навколишнього світу, є незаперечною властивістю людської природи, не залежною від її волі. Однак цей процес роздумування про світ, його явища, підстави буття речей може бути не лише спонтанним, а й керованим. І якщо спонтанність тут, хаотичність є підставою побутового філософствування* , то кероване роздумування, намагання пізнати світ і місце людини в ньому, взаємовідносини між людиною і світом – прерогатива власне філософії як науки. Головним завданням вивчення якої – зробити спробу вступити в поле мислення, зрозуміти об’єктивні та суб’єктивно – людські підстави і внутрішню необхідність вироблених в історії форм і напрямків філософствування, які індукують це поле[1]. Однак як і в індивідуальному житті кожної окремо взятої людини процес становлення світоглядних ідеалів і пошуки шляхів їх досягнення складний і суперечливий, так і в загальному історично-еволюційному розвитку людства простежуються найрізноманітніші тенденції розвитку філософської думки. Тому філософію не можна вивчати, акцентуючи увагу лише на змісті тієї чи іншої філософської концепції. Адже концепції – то ще не філософія, про що було відомо вже Платону, вони – продукт філософії, яка, в свою чергу, – є активністю, діяльністю для створення цього продукту[2]. Саме цю діяльність, активність і слід засвоювати.

Отже, філософія вчить в духовно – діяльнісний спосіб пізнавати світ у всій його багатогранності та цілісності, а також співвідношення людини і світу. Порівнявши такий висновок з одним із визначень культури, з філософської точки зору, а саме: ” .культура є особливий, діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, включаючи як зовнішній світ, природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини у значенні формування і розвитку її.”[3] – не можливо не помітити тісний зв’язок між поняттями філософії і культури.

Складне й унікальне явище культури зосередило на собі увагу багатьох вчених. Вітчизняна і європейська наука досягла значних успіхів у вивченні історії й теорії культури конкретних епох, регіонів, специфіки її структурних елементів, методології дослідження культури як соціальної пам’яті людства. Та, на жаль, немає концептуальної єдності в підходах до цілісного процесу розвитку людства[4]. Тому у сучасних культурологічних дослідженнях простежується тенденція органічного поєднання вивчення певних історичних процесів із з’ясуванням і виявленням загальних процесів руху культури, маючи на меті створити її як складну, динамічну систему, з властивою їй діалектикою прогресу і регресу

День 25 квітня 1986 року на 4-м енергоблоці ЧАЕС планувався не зовсім як звичайний. Передбачалося зупинити реактор на планово-попереджувальний ремонт. Але перед заглушенням ядерної установці керівництво ЧАЕС планувало провести деякі експерименти. Перед зупинкою були заплановані іспити одного з турбогенераторів станції в режимі вибігу з навантаженням власних нестатків блоку. Суть цього експерименту полягає в моделюванні ситуації, коли турбогенератор може залишитися без своєї рушійної сили, тобто без подачі пари. Для цього був розроблений спеціальний режим, відповідно до якого, при відключенні пари за рахунок інерційного обертання ротора генератор якийсь час продовжував виробляти електроенергію, необхідну для власних нестатків, зокрема для харчування головних циркуляційних насосів.

Звернемося до хронології подій. Отже 25 квітня 1986 року.

1ч. 00 хв. – відповідно до графіка зупинки реактора на планово-попереджувальний ремонт персонал приступив до зниження потужності апарата працюючего на номінальних параметрах.

13ч. 05 хв. – при тепловій потужності 1600 Мвт. відключений від мережі турбогенератор №7, що входить у систему 4-го енергоблоку. Електроживлення власних нестатків перевели на турбогенератор №8

14ч. 00 хв. – відповідно до програми іспитів відключається система аварійного охолодження реактора. Оскільки реактор не може експлуатуватися без системи аварійного охолодження, його необхідно було зупинити. Але дозвіл на глушіння апарата не було дано. І реактор продовжував працювати без системи аварійного охолодження (САОР).

23ч. 10 хв. – отриманий дозвіл на зупинку реактора. Почалося зниження його теплової потужності до 1000-700 МВТ відповідно до програми іспитів. Але оператор не справився з керуванням, у результаті чого потужність апарата упала майже до 0. У таких випадках реактор повинний глушитися. Але персонал не порахувався з цією вимогою. Почали підйом потужності.

1ч. 00 хв. 26 квітня – персоналу удалося підняти потужність до рівня 200 Мвт (теплових) замість покладених 1000-700.

1ч. 03 хв. – До шести працюючих насосів підключили ще два, для підвищення надійності охолодження реактора після іспитів.

1ч. 20 хв. – Для утримання потужності реактора з нього були виведені стрижні автоматичного регулювання, порушивши найсуворішу заборону працювати на реакторі без визначеного запасу стрижнів – поглиначів нейтронів. У той момент у реакторі знаходилося тільки шість стрижнів, що приблизно вдвічі менше гранично припустимої величини.

1ч. 23 хв. – Оператор закрив клапана турбогенератора. Подача пари припинилася. Почався вибіг турбіни. У момент відключення другого турбогенератора повинна була спрацювати ще одна система захисту по зупинці реактора. Але персонал відключив її, щоб повторити іспиту якщо перша спроба не удасться. У результаті виниклої ситуації реактор потрапив у хитливий стан, що привело до появи позитивної радіоактивності і розігріву реактора.

1ч. 23 хв. 40 сек.

План

1. Баскетбол ( Вступ)

2. Iсторiя розвитку баскетболу.

3. Загальнi характеристики гри.

Баскетбол.

Баскетбол – спортивна гра, один із найбільш популярних видів спорту. Для баскетболістів характерним є широке поле зору і добре розвинений зір. Баскетбол – емоційна гра , піднімає настрій людини.

З часу виникнення у баскетболі відбулося багато змін і уточнень. Удосконалилась техніка і тактика гри, уточнились правила змагань і суддівства, стабілізувались розміри ігрового поля, його розмітка; обладнання. Гра одержала широкого розповсюдження в цілому світі, почали проводитися багаточисельні зустрічі і змагання з баскетболу. Виникла цілісна педагогічна система підготовки баскетболістів.

Історія розвитку баскетболу. Загальна характеристика гри

Баскетбол (англ. basket-boll, від basket – кошик та boll – м’яч) – командна спортивна гра, мета якої закинути руками м’яч у високо розміщене кільце.

Ідея кидати м’яч в кільце або кошик зародилась дуже давно. Подібні ігри були відомі ще людям, які жили більше 1000 років тому назад, а також народам Середньої і Південної Америки (майя, ацтекам, інколи жителям Флориди).

Правила гри в баскетболі були розроблені в США доктором

Дж. Найсмітом (1861-1939) в 1891 році. Ці правила були опубліковані в 1894 році, який і рахується роком народження баскетболу.

Перші баскетбольні команди складались не із п’яти гравців, як сьогодні, а з дев’яти. Крім того баскетболіст, отримавши м’яч, не міг переміщуватися з ним, навіть на один крок, оскільки це означало порушення правил. Зараз баскетболіст має право переміщуватися з м’ячем на площадці, обов’язково ударяючи ним об підлогу. Якщо спортсмен не випускає м’яч із рук, то тоді він має право зробити не більше двох кроків.

Після зупинки спортсмен уже не може знову починати рух з м’ячем: його потрібно віддати партнерам або зробити кидок по кільцю.

Грають в баскетбол два тайми по 20 хвилин чистого часу (секундомір зупиняється після кожного свистка судді). Гра юнаків і дівчат 15-16 років триває 30 хвилин, а для хлопчиків і дівчат 13-14 років – 24 хвилини. Перерва між таймами 10 хвилин.

Гравці виступають в трусах, майках і кедах. На майці – назва команди і номер, під яким виступає спортсмен в даному матчі.

Гра може проходити на відкритій площадці і в залі висотою не мен ше 7 метрів. Розмір поля 26х14 метрів. Щит розміром 180х120 см монтується на відстані 120 см від стійки. Від нижнього краю щита до підлоги чи ґрунту повинно бути 275 см.

Корзина представляє собою металеве кільце, обтягнуте сіткою без дна. Вона кріпиться на відстані 0,3 м від нижнього обріза щита.

В сучасному баскетболі існує правило 30 секунд. Тільки протягом цього часу команда має право володіти м’ячем і якщо кидок не зроблено то арбітри віддають м’яч суперникам

Результати аналізу передової практики шкіл та численних наукових до­сліджень свідчать, що процес формування в учнів потреби у фізичному вдосконаленні складається з низки взаємопов’язаних напрямів:

• виховання позитивного ставлення та інтересу до занять фізичними вправами;

• озброєння школярів спеціальними знаннями і вироблення на їхній основі переконань у необхідності систематичних занять фізичною культурою;

• формування відповідних умінь і навичок;

• залучення учнів до щоденних занять фізичною культурою. Розглянемо кожен напрям окремо, пам’ятаючи при цьому, що всі вони реа­лізуються в тісному взаємозв’язку в єдиному навчально-виховному процесі. Виховання інтересу до занять

Ряд позицій, що торкаються цього питання, вже розглянуто нами у характе­ристиці завдань уроку. Так, педагог повинен: точно і доступно пояснити учням значення і зміст занять; у завдання вкладати особистий інтерес учня І давати йому змогу відчути результати його діяльності; доводити одночасно до свідо­мості дітей необхідність тривало і наполегливо працювати для досягнення результатів.

Пам’ятаймо, що діти позитивно ставляться до тієї людини, спілкування і взаємодія з якою викликала в них позитивні переживання і принесла радість. За негативних емоцій учні свідомо чи підсвідоме шукають можливості уник­нути зустрічі з явищами, процесами, людьми, які колись завдали їм неприємних переживань: не приходять на зустрічі, ухиляються від виконання обов’язків, пропускають заняття.

Потенційні можливості формування позитивних переживань приховані в са­мому процесі навчання. Джерелом радісних переживань с сам учитель: він випромінює енергію, бажання працювати. Вказівки вчителя, його зауваження, розпорядження, команди, сигнали можуть звучати енергійно або в’яло, мажорно або Індиферентне, і від цього залежить не тільки настрій, а й результати

Historia est magistra vitae. Цей відомий вислів чудово розкриває мету написання Карлом Ясперсом його фундаментального дослідження. Твір присвячений висвітленню цілісної концепції світової історії, запропонованої самим філософом, але ж, як пише він “лише історія людства може дати масштаб для осмислення сучасності”. Саме тому, після короткого, але грунтовного огляду загальних історичних процесів Ясперс звертається до аналізу сучасної ситуації, а також робить спробу звернутися до майбутнього людства. Підсумовує твір розділ , що розкриває питання цілей і призначення історії, її значення та властивостей.

Частина перша “Світова історія”

Тут Ясперс викладає свої погляди на загальні закономірності, що характеризували розвиток людства протягом тих 5 тисяч років, що охоплюються поняттям історія (тобто щодо яких ми маємо письмові свідчення).

Цей часовий проміжок, на думку філософа – лише коротка мить між невідомими витоками і так само невідомим минулим. Тим не менш, його можна структуризувати, виділити в ньому певні етапи, а також тенденції розвитку, на основі яких можна буде виробити гіпотези щодо майбутнього людської цивілізації.

Ясперс виділяє чотири найважливіші етапи, на кожному з яких людина починала рух уперед від нової основи. Насамперед, це доісторія, або “прометеївська доба” – період, коли людина стає людиною; наступною сходинкою є епоха великих культур давнини, епоха, коли власне і розпочинається історія; найважливіше значення має третій етап – так званий осьовий час, роль якого – у формуванні людини сучасного типу, “одухотвореної людини”; нарешті, останній етап, який триває і досі, розпочався близько 1500р. – це науково-технічна епоха, особливість якої ще й в тому, що саме звідси розпочинається власне світова історія, історія людства в цілому, а не окремих держав.

З іншого боку, в історії людства виділяються два “дихання”. Перше розпочинається з появою Homo Sapiens і триває до завершення осьового часу, а друге дихання людства пов’язане з науково-технічною епохою (яка, за концепцією Ясперса, є віддаленою аналогією “прометеївської епохи”, епохою відкриття нових можливостей), і, напевне, попереду нас очікує другий осьовий час і нові зміни у сутності людини, перехід її на якісно новий рівень.

Отже, розглянемо 4 основні етапи історії послідовно.

1 . Доісторія

Концепція Ясперса : людство має єдині витоки і мету, що нам невідомі і до осмислення яких ми прагнемо. Однак, довести науково це положення неможливо, так само як неможливо довести зворотнє. Припущення цієї єдності Ясперс називає постулатом віри. Символічно це показано у Біблії : шлях від Адама, пов’язаність кровною спорідненістю всіх людей. Таким чином, він чітко заявляє про свою прихильність до релігійної традиції у поясненні історичного процесу

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала об’єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з’їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин

Сутність, види та складові соціологічних досліджень. Вив­чаючи це питання, слід звернути увагу на те, що соціологічні дослідження — своєрідна відзнака соціологів, що виділяє їх серед представників інших соціальних та гуманітарних наук. Оволодіння соціологічними методами вимагає від дослідника ґрунтовної про­фесійної підготовки не тільки з виключно соціологічних дисциплін, а також із соціальної філософії, психології, етнографії, але й, що зовсім особливо не просто для гуманітаріїв, потрібні певні знання математики, статистичних методів, інформатики і т. ін.

Що ж таке соціологічне дослідження? Це система логічно пос­лідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.

Соціологічне дослідження містить у собі деякі елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об’єкт дослідження. У соціології об’єктом дослідження можуть, бути будь-які процеси та явища соціальної дійсності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні, міжнаціональна, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб’єкт дослідження (соціолог-дослідник або група соці­ологів). По-третє, як будь-яке інше дослідження, соціологічне спря­моване на досягнення певної мети і вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються в дослідженні (технічні й організаційні). По-п’яте, це результати дослідження, заради яких воно проводиться.

Основне завдання соціологічних досліджень — добування фак­тів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціаль­ної дійсності. Як же вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь на запитання, що цікавлять дослід­ника, заохотять його до проведення дослідження? Для цього не­обхідно виокремити випадковий для явища, що вивчається, факт від невипадкових, сконцентрувавши свою увагу на регулярних, масо­вих, інакше кажучи, — типових фактах. Саме для цього соціоло­гічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процеду­ри — результат глибоких теоретичних і багаторазових дослід­ницьких проробок — є надбанням наукової корпорації соціологів.

Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (прове­дення емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап вклю­чає в себе ряд важливих процедур.

Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виді­ляють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (піло­тажне), описове, аналітичне.

Найбільш простим видом є розвідувальне (пілотажне) дослід­ження. Воно будується на спрощеній програмі й охоплює невеликі су­купності, має стислий за обсягом інструментарій

Існування насильства як засобу придбання і збереження прав і привілеїв, економічного і політичного панування – це загальновідомий факт. У залежності від того, як кваліфікується насильство, задачі етичних і філософських концепцій зводяться або до апології останнього (у випадку визнання за ним права на існування і позитивну його оцінку), або до його критики.

Звернемося до апології насильства – тут не бракує матеріалу: філософія XIX століття дає нам такі приклади, як Ф. Ніцше, Е. Дюрінг, К. Маркс. Хоча формально марксизм відкидав теорії, що відводять насильству вирішальну роль в історії (згадаємо знамениту полеміку Енгельса з Дюрінгом), на ділі саме марксизм перетворив насильство з теорії в практику, зробив засобом знищення людини. “Насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим. Саме насильство є економічна потенція”. Диктатура пролетаріату – це насильство, зведене в принцип, у ранг закону революції.

Етика ненасильства виникає саме тоді, коли саме насильство вже править світом, діє беззаконня. З історії етики нам відомо, що всякий новий плин виникає в противагу існуючої і пануючої тенденції (згадаємо ранньохристиянську етику чи етику епохи Відродження). При цьому виникаючий етичний плин завжди шукає і знаходить опору в традиції, в ідеалах попередніх епох. Таким ідеалом для етики ненасильства став принцип людинолюбства – універсальний, основний моральний закон.

Етика ненасильства – це обґрунтування таких принципів і методів рішення проблем і конфліктів, що виключають застосування насильства над особистістю (морального і фізичного). Етика ненасильства – це спосіб життя, відповідно до якого людина будує свої відносини з людьми, відноситься до усього живого, до природи.

Прийнято вважати, що ідеал ненасильства сформульований у Нагорній проповіді (Новий Завіт). Заповіді непротивлення злу насильством на превелику силу входили у свідомість людини і спочатку здавалися просто нездійсненними: вони суперечили загальноприйнятим нормам моралі, принципам, природним інстинктам, традиціям. Читаємо: “Хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу” (Мф. 5, 39), і відразу у свідомості виникає питання: чому? Чому стерпіти, чому не відповісти кривднику, чому дати можливість принизити себе ще раз

1. «Портрет».

2. Винуватиця нещасть.

3. На сторожі чистоти.

4. Сульфур в організмі — внутрішній охоронець.

«ПОРТРЕТ»

Сульфур — незвичайний хімічний елемент. Ще на зорі цивілізації він ввійшов до міфів і священних обрядів. На Близькому Сході, а пізніше в християнській Європі сірку вважали речовиною пекла; запах палаючої сірки став ознакою ди­явола.

Але елемент № 16 — це не тільки містика. Він брав участь у природних катаклізмах і біохімічних процесах, його вивчали хіміки й металурги, використо­вували лікарі, садівники, ткачі, сукновали, капелюшники. У наш час сірчана кислота стала однією з головних речовин хімічної промисловості. Деякі способи застосування сірки чисті, гуманні й шляхетні, інші мимоволі нагадують про диявола й нечисту силу.

Що ж особливого в цьому шістнадцятому елементі, чому його згадують у творах містиків, художній літературі й навіть у Біблії?

Почасти це пов’язано з поширенням Сульфуру в природі, почасти — із його хімічними властивостями. Сульфуру дуже багато в земній корі — 0,05 % за ва­гою. Подекуди в Середземномор’ї і на Близькому Сході сірки повнісінько в грунті в самородному вигляді. Сірка (жовтий камінь) там зазвичай утворювалася при відновленні сульфатів бактеріями. Особливо багато жовтого каменю було на Сицилії, там його добувають із давнини до наших днів. Домішки бітумів, карбонатів, сульфатів, глини іноді надавали йому незвичайного кольору, аж до червоного, бурого і чорного.

Поблизу від вулканів зустрічаються жовті натіки, кірки й кристали сірки. Елемент виривався з надр у вигляді сірководню, при окиснюванні якого ви­ділявся у вільному вигляді. Жителі Апеннін і Балкан, Малої Азії і Близько­го Сходу добре знали про ядучі випаровування, що виходили із землі в де­яких місцях. їх можна було, наприклад, спостерігати поблизу Неаполя, де роз­ташовані Флегрейські поля — накопичення валів, тріщин, провалів. Часом їх застеляють дим і сірчистий газ. Вважалося, що там олімпійські боги бороли­ся з гігантами.

Сульфур також входить до складу нафти, асфальту, бітуму. При горінні цих речовин поширювався характерний запах, за яким безпомилково впізнавали сірку. До речі, усупереч поширеній думці, пахне не сам Сульфур, а його сполуки: сірчи­стий газ, сірководні й меркаптани, відомі своїм смородом. У вологому повітрі здрібнена сірка окиснюється й перетворюється на сірчистий газ. Саме його мали на увазі, коли говорили про запах сірки.

ВИНУВАТИЦЯ НЕЩАСТЬ

В історії стосунків сірки й людей були темні сторінки. Виділяючись із вулканів і вулканічних тріщин, сульфур оксид, або сірководень, траплялося, вбивав тисячі нещасливих. Це трапилося з давньогрецьким ученим Плінієм Старшим, що заги­нув під час виверження Везувію, і з безліччю інших людей.

Багато шкоди завдавали домішки сірки: псували метали, знижуючи їхню міцність. І тому з давнини до наших днів одне з головних завдань металургів — очистити руду від домішок сірки

Соціологія родини сконцентрована на родині як цілісній автономії, на родині як цілісності, що зберігається з часом і при чергуванні різноманітних проблем, що видозмінюють сімейну структуру.

Головною відмінністю соціології родини є її спрямованість на з’ясування законів становлення, функціонування і розпаду родини як малої первинної групи. Як би не відрізнялися своєю унікальністю окремі родини в різні епохи вони характеризуються тими самими властивостями свого виникнення і розпаду на всьому протязі їхнього існування. Спеціальний інтерес мікросоціології родини складається у вивченні всього загального, що присуще родинам між датами початку і кінця їхнього існування в період тієї чи іншої тривалості шлюбу.

На сьогоднішній час в Україні смертність перевищує народжуваність. Причиною цього є низький рівень народжуваності. Це явище є досить негативним фактором з обидвох сторін так як відомо що розлучення у родинах з декількома дітьми в кілька разів менше, ніж у дво- і однодітних родинах.

Життєвий цикл родини

Сімейна динаміка – це зміна одних сімейних подій іншими. Причому під подіями розуміються не мільйони повсякденних сімейних ситуацій, а найбільш значимі з них, що істотно впливають на зміну сімейної структури. Самі помітні і важливі події — це народження і смерті членів родини, чи присутність відсутність одних чи інших. Сукупність сімейних подій утворять основні етапи сімейного циклу життя.

Ієрархія сімейних подій, узята по окремих частинах соціальної структури, дозволяє скласти непряме уявлення про ступінь цінності сімейного способу життя. Наприклад, по опитуванню декількох десятків жінок і чоловіків з’ясувалося, що на перших місцях у родині у чоловіків знаходяться жіночі ролі дружини і матері (далі — батько, син, дочка), а в жінок — ролі матері і дочки (далі син, батько, чоловік).

Сімейний цикл життя може будуватися за різними критеріями, але при їхньому доборі варто врахувати, що це саме цикл, тобто повинна бути відбита повторюваність, регулярність сімейних подій.

Поняття життєвого циклу часто використовується для опису послідовності подій від народження до смерті, хоча його більш точне значення відноситься до послідовності стадій батьківства протягом життя. Переаважно ці цикли повторюються від покоління до покоління.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про інтегративну суть суспільства з’являються ще у давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347 pp. до н. е.) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об’єднати їх в одне органічне ціле. Арістотель (384-322 pp. до н. е.) так само акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей — істот політичних, соціальних. Для нього держава — це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, що має свою структуру й функції. Тому доцільним є накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Арістотеля побудувати спеціальну науку, що займається управлінням державою, або політику.

В подальшому у філософській та соціологічній думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Сиситмні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство — це

система, що знаходиться у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібрім»

Тріумфи і трагедії XXстоліття. Ніколи раніше людство не досягало таких вершин свого технічного та інтелек­туального розвитку, яких воно досягло в нашому столітті. На самому його початку вчені змогли проникнути у світ атома, і відтоді вони не припиняють досліджувати неві­домий людям інших століть мікросвіт, роблячи у ньому нові й нові відкриття. У цьому ж столітті людина вперше покинула свою колиску — Землю і залишила свій слід на поверхні Місяця. Людство почало активно опановувати повітряний простір і підводний світ. Воно заглибилося у земні надра — і для нього стали доступними майже всі природні багатства, накопичені на Землі природою упро­довж мільйонів і мільярдів років. На самій земній повер­хні зникли «білі плями» і майже не залишилося куточка, куди б не ступала нога людини або куди б не проникав її погляд із космосу.

Саме в XX столітті виникли такі наукові дисципліни, як теорія відносності, квантова механіка, ядерна фізика, кібернетика, хімія полімерів, інформатика, молекулярна біологія, які визначають обличчя сучасної науки.

Незрівнянно зросла енергетична озброєність і міць людства. Воно надійно впрягло в колісницю своєї історії електричну енергію, яка ще на початку століття здавала­ся майже дивом. Розпочалося освоєння атомної і соняч­ної енергії. Вперше були створені електронно-обчислю­вальні машини, які відкрили нову еру роботів та інфор­матики.

Справжня революція відбулася у засобах зв’язку і спілкуванні людей. Завдяки застосуванню радіо, телеба­чення і телефону в сотні і навіть у тисячі разів зросла швидкість передачі інформації — люди можуть чути і бачити майже все, що відбувається у різних куточках нашої планети. Автомобільні й залізничні магістралі густим павутинням вкрили материки, а повітряні лайне­ри, які почали теж застосовуватися лише в XX столітті, зробили швидким і зручним міжматерикове сполучення.

Саме в нашому столітті, завдяки досягненням хімії, люди навчилися створювати і широко використовувати нові штучні речовини і матеріали, яких не існувало в природі. Досягнення біології не тільки розкрили таємни­ці життя, але й допомогли людям сконструювати меха­нізми, які будовою і функціями нагадують живі органи. Дивом нашого часу можна вважати також проникнення у механізм спадковості і структуру мозку. На цій основі маємо також разючі досягнення в галузі генетики й медицини.

Успіхи історичної науки дали змогу розширити наші знання про минуле людства, повернути із забуття цілі цивілізації

Зміст

Вступ 2

1. Розробка конструкцій виробу 4

1.1. Опис виробу .4

1.2. Конструкція і матеріали 5

2. Розробка технологічного процесу 6

2.1. Опис технологічного процесу 6

2.2. Технологічна карта 13

3. Заходи з охорони праці 15

Список використаної літератури .21 ВСТУП

Історія нашого народу має вікові традиції застосування деревини як в архітектурі, так і в оформленні інтер’єрів, виготовленні меблів та інших побутових виробів.

Науково – технічний прогрес у промисловості і, особливо в галузі виробництва високоміцних сплавів зумовив витіснення деревини як конструкційного матеріалу.

Та деревина порівняно з іншими матеріалами має переваги. Вона природно поновлюється. І за раціонального використання та поновлення її запаси можуть бути невичерпаними. Інші матеріали, зокрема на фото, газ вугілля, різні руди, що видобуваються з надр землі, вичерпуються, а їх запаси постійно зменшується.

Завдяки високій механічній міцності, легкій оброблюваності, невеликій твердості, невеликій твердості, низькій теплопровідності, природному кольору і рисунку текстури деревина є основним матеріалом для виготовлення меблів – однієї з груп виробів прикладного мистецтва. Архітектурно-художнє вирішення меблів значною мірою визначає комфортабельність і художні якості приміщення, побутові умови людей і впливає на їхнє самопочуття і настрій.

Меблі формують внутрішній простір різноманітних будівель. Важливими художніми вимогами є відповідність практичним потребам людини, а створення, проектування та виготовлення їх супроводжується цілим комплексом соціально-економічних, функціональних, виробничо технологічних, ергономічних і естетичних вимог які діють не ізольовано, а в тісному зв’язку між собою визначаючи найбільш раціональну форму того чи іншого виробу або групи виробів.

У сучасній вітчизняній і зарубіжній практиці продовжується виготовлення меблів із деревини у традиційних формах окремі групи меблевих виробів відрізняються фольклорним характером.

Науково – технічний прогрес в галузі зумовив створення високопродуктивного обладнання, напівавтоматичних і автоматичних ліній які застосовують на різних стадіях технологічного прогресу виробництва і забезпечують виготовлення продукції. 1. Розробка конструкцій виробу1.1 Опис виробу

Тумба офісна призначена для оснащення офісів та кабінетів.

Експлуатується в наборі чи окремо. Тумба нерозбірної конструкції. Корпус виробу складається з двох вертикальних стінок, які переходять в опору, однієї горизонтальної прохідної та двох непрохідних, вертикальної перегородки та задньої стінок.

Вертикальна перегородка ділить тумбу на дві частини: в правій накладна дверка і полиця за нею, в лівій дві шухляди. В верхній частині корпусу знаходиться ніша. В нижній частині тумби є панель опори